Століття Якова

А цим і хліба давав, і до хліба. Щось їх час од часу до нього приводило. Може, те, що хата крайня, коло гайка, лозняки зразу за городом, та й садок мало не до рова перед гайком тягнеться, ніхто не побачить. А ще казали, що з ним душу можна одвести. І знали, яким він духом дихає.

Раз покликав старший, Тодось: ходімо, покажемо бункер, криївку нашу. Пушов. Може, й прив’язати до себе міцніше хотіли. Не міг відмовитись. До того ж Тодось з усмішечкою, не вельми доброю, сказав:

— Чи забоїтеся? Ви ж у нас красноармєєц?

— Який там красноармєєц! — відмахнувся Яків. — 3 лагера німецького призвали, то й мусив іти.

— Ну, не кажіть. — Тодось осміхнувся. — За Родіну, за Сталіна кричєли?

— За Родіну, за Сталіна через мінне поле гнали, — нахмурився Яків. — Штабелями трупів укладали. А з мине... Цілих два десятки осколків і набоїв з тіла витягли.

— Ну, не сердьтеся. До себе ж не кличемо.

— Діти в мене.

Авжеж, діти. Навесні сорок сьомого сталося диво, яке він давно ждав. Зося, що минулого літа зновика загрубіла, нарешті подарувала йому довгожданого сила. Артемієм назвали, Артемком, на честь прадіда по материній лінії.

Яка то була радість, коли він взяв на руки маленьке тільце. Над головою підніс...

Син!

Глипає оченятами, кривиться, а який же козарлюга має вирости!

— Найщенслівіший таточко, — сміється Зося.

Кудись діваються його ревнощі. Бо ж, як приїхав, про медальйон, про чоловіка того розказав, що в піч німаки кинули, як Зося закричала:

— Тадик!

Тадик! Перша любов, он як!.. Зубами скреготнув. І одразу засоромився. Про себе подумай, сказав. Про свою придибенцію.

Відчував: щось обірвалося у Зосиному серці. А може, й нове поселилося. Кудись він сам відтіснений. Чи так здавалося?

А тепер він був ладен Зосю разом з сином високо на руках підняти. Навчився від Зосі цимало ніжних слів, яких соромився раніше вимовляти.

— Кажи: коханнєчко моє, — шептала Зося на вухо і, коли він мовчав, сердилася: — Кажи, дурнику. Мені тоє ваше словечко вельми подобається. Ци єзика вкусив? А може, й зєв, Свентий Єзус... Покаж.

Казав те слово, хоч справді трохи язик дерев’янів. Не вмів таких слів вимовлєти.

«Панські Цвіркуни», — кепкували в селі.

І от дождався сина. А Парасочка до того чєсу геть у красуню виросла. Як лозинка тоненька, білявка, з гордим, як у матусі, поставом голови. «Польське поріддя!» — часом мимоволі сердився Яків. Сердився про себе. Бо любив дедалі дужче старшу дочку. Дивною любов’ю любив, аж сам того лякався. Чим далі, тим дужче — в міру того як росла, випиналася, виструнчувалася Парасочка, як росли горбики грудей, випружнювалися й вабили до себе, як наливалися зеленкуватістю очі, великі й виразні, аж до болю, до щему в грудях, знайомого по Зосиних очах. І в якусь мить зловив себе Яків на думці — хочеться йому свою нерідну дочку як жінку мати. Під собою мати, а може, й до дерева притуливши. Як то Улянка і Зося любили.

Злякався тої чорної думки, аж за руку себе стис тогді. До стіни притулився, за якою Парасочка зникла. Дряпнув пальцем по руці, аж кровиця виступила.

Назовсім минулося відтоді.

Ще з більшою ніжністю ставився до Парасочки.

***

— Хто ти? — питає-шепоче тепер Яків того, що за вікном стоїть.

Питає в ночі, вітру, у пам’яті своєї, свого болю, страху. Може, й провісника смерти.

Той мовчить.

Зате знов озивається цвіркун. Сюрчить десь уже здалеку — тихо-тихо.

— Чого тобі? — питає вже цвіркуна Яків. — Живий я, щоби ти знав. Може, й переживу цею ніч. Бо хтось, видно, сторожить мою смерть.

Цвіркун, наче почувши його, замовкає.

Тиша. Страшна тиша тиш.

3

Того літнього надвечір’я Яків удруге побував у криївці. І знову здивувався — ще чистіше тут було. Штири лежаки (раніше два було, попарно спали). На стінці навіть поличка з’явилася, а на ній знизу миски, а зверху пару книжок. І долівка чисто прибрана.

Посиділи, погомоніли. По маленькій чарочці випили. А тоді Трохим до краю лісу взявся провести.

І вже на тій стежці й сказав, що не повернеться, що йде з лісу виходити, здаватися. Бо сказала ото Гандзя, був, був у неї, дядьку Якове, що приходили й востаннє попередили — не вийде з лісу, то в Сибір вивезуть. Ганьку разом з сином і донькою. А їм же там несолодко доведеться, дєдьку Якуве. Називав дядьком, хоч і правда, був молодим. Гандзя на шість літ, а він ще на два роки од свеї жінки.

— Жити хочу, дєдьку Якове, землю горати, дітей ростити. У світ вивести. Бо ж самі бачите, до чого йде. Частина наших за границю подалися, а тих, що лишилися, як щурів, убивають та із схронів викурюють... Ни буде ніякої України, чує моє серце.

Говорив Трохим, і розумів Яків — швидше себе, цим його, переконує сей чоловік.

«Діти?» — подумав раптом Яків.

Постав перед очима Пилип Грімотун з їхнього села, який тоже здався. Казали, цільний тиждень його допитували. І як після того дві сім’ї, яких видав як «пособніків», вивезли до Сибіру.

Відчув: цей чоловік, що перед ним іде й отако говорить, на все вже здатен. Готовий до всього. Сам себе переконує.

— Хіба ти не знаєш, що тих, хто здається, у «стрибки» записують та за своїми ганятися заставляють? — вимовив пошерхлими губами.