Ганка, дочка Гандзі... Гані... Господи, чи ж досі вона нічого Ольці не сказала... Певно, що нє, бо дочка не втрималася б. Бо ж Гандзі вже нима на світі.
А до нього теперка гості часто приходили. І Тарас Гаврилків, і його жінка, і дочка Тарасова молодша, школярка Лідуся, і внучка Ольчина, Поліна, і Люська, друга внучка, що медсестрою в сусідньому селі робила. І Пилип Гундосів пришкандибав, каже, ни міг не провідати. Бо помре-от Яків, то йому доведеться найстаршим в селі ставати, а то ніби солтис, старшина над дідами й бабами...
— А Ликериха? А Ігорко?
— Так вони ж не ходячі. Я такєх старих шкап і не щитаю.
Пилип сміявся геть беззубим ротом. Йому йшов дев’яносто семій. А в селі — Яків знав, бо сільський голова сам йому сказав, — двоє їх до ста от-от доживуть (якщо доживемо, подумав Яків), ще троє за дев’яносто перейшли. «Вісімдесятників», казав голова, всього дев’ятеро.
Село вимирає. Щороку більше й більше хоронять тех, що й до сімдесяти, а то й до шістдесяти не доживають. То, виходить, гріх йому скаржитися. Гріх!
«Гріх тобі, старий гріховоднику, ой, гріх», — сказав собі Яків.
Од того стало ніби легше на душі.
5
Прийшло диво. А мо’, й сон. За тиждень звик, що дохтурка (таки привозила з города бородатого у білим халаті, той сказав — все вірно визначили, колего), авжеж, вона затримується в хаті. І, коли він дрімає, ведуть довгі бабські теревені. Розказують свої історії. Ну, доччину історію-долю, історію-скаргу
Яків знав: заміжжя, смерть чоловіка-алкоголіка, другий, котрого прийняла, тоже був не ліпшим. Теперка сама. Сини обоє в місті, в них своє життя, хоть у Толика роботи типер нима, вертався б у Загорєни, він чоловік хазяйновитий, та й Катька, його невістка, нічого. А Славик, Ярчик, той не вернеться, вчоний, до сільської роботи не звик, як пушов після школи у світ... Ну, на Поліну скаржилася — в свему силі, а буває, що й раз на тиждень, а то й на місяць навідається. Хай вже Люська, тій треба пішака цільних сім кілометрів іти, бо й до траси тоже верстов п’ять...
Розмови, розмови... Вікторія скаржилася на чоловіка, вчителя, що вже другий рік крутить шашні з молодшою за неї й нього вчителькою. І сім’ї кидати не хоче, і тую сучку, а син і дочка в школі вчаться й теє бачать...
А потім був сон — не сон, дрімота — не дрімота...
Жінки, певно, вважали, що Яків спить. Та Яків почув, як з тихим скриком мовила тая Вікторія-Віка:
— А знаєте, я ж ваша сестра, Ольго...
Затим Ольжин напівзойк-напівшепіт:
— Як то?
— А так...
І почув Яків, що Вікторія навмисне в цеє село на роботу приїхала колись. Сама попросилася направити. Сама. Бо знала, хто тут живе. А живе батько.
— Батько?
Яків боявся розплющити очі. Чув — Ольга присіла на лавку.
— Так, Олю, ми з вами сестри.
— Як то...
— А так, що моя мама була у вашому селі у фольклорній експедиції. Ну, вона з студентами своїми. Вона ж у мене філолог була... Кандидат наук...
— Була?
— Так, бо мама померла. Рак з’їв, коли я до медінституту вступила... Вона мені перед смертю і розказала...
— То ви-те...
— Давайте вже на «ти», Олю...
— Давай, — легко згодилася Ольга.
Настала тиша, й Ольга першою її ж перервала:
— Коли то було?
— У шістдесят п’ятому році...
— Та ж татові тоді було... От жук, наш батечко!
Олька, кажучи те, ще й приойкувала. Чути було Якову, як раптом на долівку вода полилася.
— Ой, ну я розтяпа, — скрикнула Ольга.
— Я зараз витру, — Вікторія.
— Я сама...
Зашурхотіла шматина. Ольга, чути було, носом потягла повітря, шморгнула.
— А мамі твеї скіко тоді було?
— Тридцять п’ять. Тридцять шостий ішов...
— Розведена була ци замужем? — О, Яків добре знав цю інтонацію доччиної цікавості.
— Вона в мене взагалі-то...
Чулося, що новоявленій його доньці нелегко вимовляти слова.
— Взагалі-то мама в мене... Вона була «синьою панчохою»...
— Як то? — здивувалася Олька.
— А так, Олю, що в науці сиділа... Раз, у студентські роки як обпеклася, то... Душа наче заморозилася... Вчила студентів, статті писала... А тоді...
Яків не зміг стримати зітхання. Олька те почула.
— Вам щось подати, тату?
Яків не відповів. Збагнув — тре’ мовчати. Від почутого щось млосно стало.
— Спить, — сказала Олька зовсім біля нього, а тоді тихіше, до лікарки звертаючись: — Ходімо, на дворі пуговоримо.
— Ходімо.
Вони вийшли, а Яків став переварювати почуте.