Століття Якова

Ганка, дочка Гандзі... Гані... Господи, чи ж досі вона нічого Ольці не сказала... Певно, що нє, бо дочка не втрималася б. Бо ж Гандзі вже нима на світі.

А до нього теперка гості часто приходили. І Тарас Гаврилків, і його жінка, і дочка Тарасова молодша, школярка Лідуся, і внучка Ольчина, Поліна, і Люська, друга внучка, що медсестрою в сусідньому селі робила. І Пилип Гундосів пришкандибав, каже, ни міг не провідати. Бо помре-от Яків, то йому доведеться найстаршим в селі ставати, а то ніби солтис, старшина над дідами й бабами...

— А Ликериха? А Ігорко?

— Так вони ж не ходячі. Я такєх старих шкап і не щитаю.

Пилип сміявся геть беззубим ротом. Йому йшов дев’яносто семій. А в селі — Яків знав, бо сільський голова сам йому сказав, — двоє їх до ста от-от доживуть (якщо доживемо, подумав Яків), ще троє за дев’яносто перейшли. «Вісімдесятників», казав голова, всього дев’ятеро.

Село вимирає. Щороку більше й більше хоронять тех, що й до сімдесяти, а то й до шістдесяти не доживають. То, виходить, гріх йому скаржитися. Гріх!

«Гріх тобі, старий гріховоднику, ой, гріх», — сказав собі Яків.

Од того стало ніби легше на душі.

5

Прийшло диво. А мо’, й сон. За тиждень звик, що дохтурка (таки привозила з города бородатого у білим халаті, той сказав — все вірно визначили, колего), авжеж, вона затримується в хаті. І, коли він дрімає, ведуть довгі бабські теревені. Розказують свої історії. Ну, доччину історію-долю, історію-скаргу

Яків знав: заміжжя, смерть чоловіка-алкоголіка, другий, котрого прийняла, тоже був не ліпшим. Теперка сама. Сини обоє в місті, в них своє життя, хоть у Толика роботи типер нима, вертався б у Загорєни, він чоловік хазяйновитий, та й Катька, його невістка, нічого. А Славик, Ярчик, той не вернеться, вчоний, до сільської роботи не звик, як пушов після школи у світ... Ну, на Поліну скаржилася — в свему силі, а буває, що й раз на тиждень, а то й на місяць навідається. Хай вже Люська, тій треба пішака цільних сім кілометрів іти, бо й до траси тоже верстов п’ять...

Розмови, розмови... Вікторія скаржилася на чоловіка, вчителя, що вже другий рік крутить шашні з молодшою за неї й нього вчителькою. І сім’ї кидати не хоче, і тую сучку, а син і дочка в школі вчаться й теє бачать...

А потім був сон — не сон, дрімота — не дрімота...

Жінки, певно, вважали, що Яків спить. Та Яків почув, як з тихим скриком мовила тая Вікторія-Віка:

— А знаєте, я ж ваша сестра, Ольго...

Затим Ольжин напівзойк-напівшепіт:

— Як то?

— А так...

І почув Яків, що Вікторія навмисне в цеє село на роботу приїхала колись. Сама попросилася направити. Сама. Бо знала, хто тут живе. А живе батько.

— Батько?

Яків боявся розплющити очі. Чув — Ольга присіла на лавку.

— Так, Олю, ми з вами сестри.

— Як то...

— А так, що моя мама була у вашому селі у фольклорній експедиції. Ну, вона з студентами своїми. Вона ж у мене філолог була... Кандидат наук...

— Була?

— Так, бо мама померла. Рак з’їв, коли я до медінституту вступила... Вона мені перед смертю і розказала...

— То ви-те...

— Давайте вже на «ти», Олю...

— Давай, — легко згодилася Ольга.

Настала тиша, й Ольга першою її ж перервала:

— Коли то було?

— У шістдесят п’ятому році...

— Та ж татові тоді було... От жук, наш батечко!

Олька, кажучи те, ще й приойкувала. Чути було Якову, як раптом на долівку вода полилася.

— Ой, ну я розтяпа, — скрикнула Ольга.

— Я зараз витру, — Вікторія.

— Я сама...

Зашурхотіла шматина. Ольга, чути було, носом потягла повітря, шморгнула.

— А мамі твеї скіко тоді було?

— Тридцять п’ять. Тридцять шостий ішов...

— Розведена була ци замужем? — О, Яків добре знав цю інтонацію доччиної цікавості.

— Вона в мене взагалі-то...

Чулося, що новоявленій його доньці нелегко вимовляти слова.

— Взагалі-то мама в мене... Вона була «синьою панчохою»...

— Як то? — здивувалася Олька.

— А так, Олю, що в науці сиділа... Раз, у студентські роки як обпеклася, то... Душа наче заморозилася... Вчила студентів, статті писала... А тоді...

Яків не зміг стримати зітхання. Олька те почула.

— Вам щось подати, тату?

Яків не відповів. Збагнув — тре’ мовчати. Від почутого щось млосно стало.

— Спить, — сказала Олька зовсім біля нього, а тоді тихіше, до лікарки звертаючись: — Ходімо, на дворі пуговоримо.

— Ходімо.

Вони вийшли, а Яків став переварювати почуте.