Століття Якова

— Склонім, товаріщі, голови перед жертвами украінско-нємєцкіх буржуазних націоналістов, — казав довгий худий чоловік.

Перед тим Параска, коли його побачила, скрикнула тихо, зблідла, за руку вчепилася.

— Таточку, — прошептала. — В... ві...

— Він? — нахилившись спитав Яків.

— Він, — видихнула помертвілими вустами.

Яків бачить їх трьох у трунах — отут на цьому самому місці перед останнім прощанням. Печальна, наче жива, така, що всім своїм видом геть проганяє страх і біду, що, здається, от-от розплющить очі й усміхнеться, як завше, — Зося. І дві його донечки, тоже маленькі красунечки — Зося меншенька й Уляся. Вони мовби питають: що ж ти наробив, тату? Чого не захистив? А що він наробив... За півроку до того тоже вбив чоловіка... А того дня повіз матір до тітки... І її, й Ольку, й себе порятував...

Яків пересилив бажання кинутися до того виродка, тепер вдягнутого у свою форму, не в кожушок, в якім приходив позавчора до їхньої хати, вирвати з кобури револьверт... Та поруч тримається за полу його куфайки зусім маленька Олька, а вдома в колисці — Артемко... Мав хоч їх уберегти.

***

— Тату, — кричить Олька теперішня, десь там, за його плечима.

— Не бійся, я не впаду, — шепче Яків, тримаючись за хреста на Зосиній могилі.

Чом же він на тому клятому мітингу, куди всеньке село зігнали, не підвів голову, не сказав правди? Уже ж і тоді ходили чутки про ті лжебоївки...

Боявся. Не так за себе, як трьох своїх дітей уцілілих. Боявся. Руки й тоді трусилися.

***

— Память о родних красноармєйца, защітніка велікої совєтской родіни, будєт жіть вєчно...

***

Голос... Постріли, салют із автоматів. Яків оглядається. Тиша над могилками. Вітер тико свище десь, може, за шосейкою.

І машина, бачить, під’їжджає. З неї виходить Олька, далі Андрій і Вікторія. Олька не йде, а біжить, спотикаючись, до нього, щось гукає. Ноги Якова підкошуються. От-от упаде. Міцніше вчіплюється за костура, другою рукою за хреста на найближчій могилі.

— Зосько, — шепче Яків.

11

— Хоч цепом вас, тату, припинай, — сказала Олька, коли підбігла.

— Нічо, нічо, — Яків схопився за доччину руку.

Олька підтримувала його, докоряла. Та гладила по руці, як маленького. Ув очі заглядала — серце як? Ну, тату, не мовчіте...

— Усе в порєдку.

Хоч у серці таки кололо. І замітав сніг могилки, те Яків добре бачив. Зувсім замітає. Біло-набіло. Не буде тепер сюди йому шляху. Окрім останнього. Али того він уже не побачить. Хіба його душа.

Вікторія і Андрій дивилися на ряд могил. Людей, котрі стали їм рідними.

Котрі рідними їм не були.

Посилювалася хуртовина. Мело. Мовби сліди замітало. Їхні? Ци всенького життя?

— Мєло, мєло по всєй зємлє, во все прєдєли, — раптом сказала Вікторія.

Олька здивовано глянула на неї. І Яків.

— То я так, — чогось засоромилася Вікторія. — Поет один так написав...

— Ходімо, тату, — сказала Олька. — Додому відвеземо.

— До Параски ще мушу сходити, — вперся Яків.

— Ви й так на ногах ледь тримаєтеся. Другого разу сходите.

— Другого разу ни буде, — сказав Яків.

Ольга спробувала заперечити:

— Що ви-те таке кажите, тату? На проводи ще всі прийдемо.

Та Яків тихо, але владно:

— Те, що чуєш, кажу. Знаю, що кажу. І не сокори. Не жванди.

Якщо вже хочете — підтримайте старого дідугана. Та під руки, під руки його візьміте. І не несіте, ще понесете, як не ви-те, то другії.

Стежинами, між могилами, які тепер позамітав сніг, Яків, підтриманий Андрієм і Вікою (Ольга взялася стежку топтати), подумав, що несправедливо було тоді хоронити Параску далі. Бо ж місце ще тутечки лишається. Хай і їдне. Али ж Параска-старша вперлася — тоді тоже хорувала — мене по смерті непремінно коло чоловіка похороніте. І коло внуків та невістки. Мусите. Тамечки хочу бути.

«Стара шкарбунка», — незлобиво думав тепер Яків. Начеб не про матір. Про гинчого когось. Мо’, й Зоську, яка б дожила до тех старих літ.

***

Парасці-бабці, коли переставилася на тамтий світ, було цілих вісімдесят шість, вісімдесят сьомий ішов. Чоловіка на цільних двайціть п’єть пережила, щитай, ци скіко там. А от Параска-внучка й до трийцяти не дотягла.

Після того страшного вечора геть зниділа вона. Всього боялася — ночі, темряви, гавкоту собак, навіть голосного крику, а через пару літ і несподівано сказаного слова. Не раз вечорами і через рік, і навіть через десять, ввижалося їй, що хтось іде до хати. Тоді тулилася до нього, до бабці, до сестричок. А раз, вернувшись із поля, знайшов її, тремтячу, під столом.

Потім стала хапати падуча. Чорна хвороба. Билася тогді головою об що попало. Не помагали ні знахарі, ні дохтура.

Чого, як не дивно, не боялася — цвинтаря, могилок. Раз рано встала й сюди пішла.

— До мами йду, — казала всім, хто стрічався. — До мами хочу.

Оте — до мами хочу — не раз од неї чули.

Школу кинула й поступово ставала тихим лякливим звірям. Страшенно чистоту любила, не могла терпіти бруду, а долівку щодень мила — все їй здавалося, що кров там.

Боявся Яків, щоб із Ольгою щось не сталося — нє, міцнішою виявилася найменша дочка.

Менших за себе — Ольку і Артемка — Парасочка вельми любила. Маму їм заміняла.