Століття Якова

Али чудна була. Чудна і... Така, мовби дві Параски у ній жило. Ци жила за когось.

Десь за років три до смерти сказала раптом — за столом якраз сиділи, Яків із зарібків у Сибірі вернувся:

— Тату, я хочу, щоб ви-те знайшли того лейтенанта. Знайшли і вбили.

— Де ж я його знайти можу? Я ж навіть фамілії його ни знаю. А як до того кагебе поткнуся...

— Отже, не любили маму, — сказала Парасочка і метнулася з-за столу.

Господи, ци ж він не любив Зосю!

А потім був... Нащо згадувати...

Та їхня розмова у кагибе...

Приступ... Лікарня...

Той чоловік... Слідоватєль...

А як вийшла з лікарні, то вже навесні завербувалася десь у східні області на буряки. Восени прислала письмо, що вийшла заміж. Та пожила недовго — до першого приступу. Чоловік відмовився — то вже потім сама розказала, як вернулася в положенні, грубою.

Була у Якова надія — може, коли родить, пройде та страшна хороба. Не пройшла. Дівчинка народилася. Параска неї Зосею назвала. Третя Зося теперка десь на Полтавщині вчителює, поїхала туди з Києва на прахтику, то й заміж вийшла. Двох внуків і їдного правнука має од найменшої Зосі Яків. Раз на років п’ять таки приїжджають.

А Параска собі тут, на могилках, смерть і найшла. Пішла сюди, та, певно, й надийшла та чорна. Ци й біла. Ци й біла окаянниця. Нє, таки чорна, за ніч чорніша болєзня, бо найшли з геть побитою головою. Правда, за огорожею. Тико ж слід був червоний од могил. Ішла чи й повзла.

А може, йшла й падала. Вже од мами.

***

— Господи! — шепче Яків.

Пощо ж людина так мучиться, хочеться йому сказати. Спитати когось. Бога чи свого, свійського, як чєсом казав, апостола. Хранителя.

Він силиться, аби не обвиснути на руках двох чужих йому людей. А он і могилка Парасочки. Тоді то був край могилок. А тепер ген куди розрослося. Тутечки скраю хлопчаки колись м’яча ганяли, він якось сварився на них, як уздрів, ганив. А тепер не поганяєш. Хрести...

Яків спиняється. Світ пливе перед його очима. З туману випливає хрест і карточка Парасчина. Єдина, що збереглася. Якщо не рахувати ту, з польських часів, али там вона зусім маленька. Зося тоді наполягла — до міста з’їздити та зазнимкуватися. Всією сім’єю. Хотіла й з батьками, али теї відмовилися. То й збереглося три карточки. На їдній Зося, він, Парасочка, Зосечка, ну, й Улянка малесенька на руках. На другій

Зосечка й Парасочка стоять, взявшись за руки. Ну, й Парасочка окремо. Схотіла сама знятися. Більша сестричок була...

А на тій, що на могилці, дочка ніяково усміхається, мружиться, начеб од сонця. Ци й цілого світу начеб стидається.

Щось спитати хоче, так часом здається Якову.

Що ж?

Яків шукає слова. Ті, що може сказати дочка. Що може спитати.

Шукає і не знаходить.

Сніг тепер замів могилу, хрест, на Параску насипався на карточці — перезняли з тої, що в хаті лишилася — і Яків простягає руку, щоб протерти.

12

На могилки він приходив і сам, і з сім’єю, і з більшою родиною. Тильки раз удвох. Удвох.

Тогді, в якому ж то... Сімдесєт п’ятому, здається, бо ж свято велике було, трийцять літ Побєди.

Не було тоді звички ще збирати ветеранів дев’ятого мая коло обеліска у сільському парку. Перед тим у клубі хіба збирали, вручали гроші, часом подарунок якийсь. На див’єте вони і самі часом ішли в центр. У столовці могли посидіти, почаркуватися, али то вже по обіді.

А тоді зранку почув Яків, як машина під’їхала. Може, вперше до його хати після того пам’ятного Зосиного приїзду. З машини-«бобика» вискочили голова колхозний та партєйний секретар. Той секретар і сказав налякано, що в Любомль приїхала на свято Перемоги польська делегація. А в тій делегації виявився отставний воєнний, полковник Війська Польського. Який каже, що хоче побачити свого давнього знакомого і товариша по військовій службі Якова Меха. З села Загоряни. Ну, йому відмовити не змогли, друзі з-за Бугу все-таки. І через годину у вас, дядьку Якове, гості будуть, наводьте хоч якийсь марафет.

— Полковник Війська Польського...

Яків був спантеличений і став гадати: хто б то міг бути?

— Щас скажу, як його фамілія...

Партєйний секретар Іван Пахомович поліз до кишень й дістав маленьку засмальцьовану книжечку. Став плямкати губами.

— Полковник... Полковник Собєський. Кшиштоф Собєський, от який у вас гість намічається. Знаєте такого?

— Чом би не знати...

Кшиштоф Собєський! Живий!

Того дня святково вдягненого Якова повезли до колхозної контори. Начальство не хотіло, щоб польський гість бачив, як живе його колишній товариш по зброї.

З польського легковика, який спинився біля контори десь годин за дві, вийшов зовсім сивий чоловік у військовій формі. Але і в сімдесят з чимось він був підтягнутим, з давньою виправкою.

— Матка Боска! Жолнєж Якуб Мех!

Колхозне начальство і супроводжуючі з району дивилися насторожено, мов боялися, що Яків передасть гостеві якесь зашифроване послання. А Кшиштоф казав, що давно мріяв побувати в цих краях. Що коли опинився у Любомлі, то згадав про давнього служаку, бравого улана Якуба Меха. Що, видно, його товажишу жилося не так, як йому, але він зберіг той добрий гострий уланський блиск в очах. І вже нахилившись до Якова, стиха:

— А Зося? Зосі нема?