Страта голодом

– Товариші, мої співвітчизники! Відтепер, товариші, вам щороку належиться по цілому оселедцеві. Ми назвемо його Червоним Оселедцем, бо хто з вас, товариші, не здужає спожити своєї пайки, той муситиме здати лишки дорогій партії та урядові. А ті відтак розподілять їх між трудящими країн капіталізму, що терплять голод. Товариші, включайтеся в соцзмагання за збір лишків оселедців для трудящого люду капіталістичного світу!

Ніхто в натовпі не сміявся ні під час, ні після цієї «оселедчої» промови. Свідомі небезпеки самого слухання таких слів, люди повідверталися до Петра спинами.

Побачивши, що гумор його не знайшов відгуку в публіки, Петро залучив Антона до іншого розважального жанру, а саме до танцю і співу.

Вони заходилися виспівувати нові антикомуняцькі пісеньки, складені поміж селян у часи колективізації. Заспівали їх кілька, аж поки переконалися, що їм таки не вдається розвеселити народ, і тоді подались геть, пробиваючися ліктями через чергу й співаючи:

Комуністи, комуністи!
І не жалко ото вам
Продавати Україну
По-дішовці москалям?

Ось на цьому співі вони й були затримані і тепер опинилися перед колгоспним судом у ролі підсудних, кожен під вартою окремого міліціонера.

На той час я ще зовсім нічого не знав ні про юридичні системи, ні про судові процесуальні норми, але навіть мене вразила та трагікомічна пародія на правосуддя, що розігрувалася перед нами. Зачитавши акт звинувачення, у якому ані словом не було згадано про обставини й суть злочину, суддя Сидір розпочав допит підсудних.

– Підсудний, ваше прізвище! – прочитав він тремтячим голосом з папірця, піднесеного близько до очей, запитання до Петра.

Ця вимога, очевидячки, страшенно здивувала Петра.

– Що? – перепитав він, широко розтуливши рота. (Бо ж випало так, що вони з Сидором були близькі сусіди й усе життя товаришували.) – Ти хіба вже не знаєш мене?

Сидір страшенно розгубився і, здавалося, не знав, що робити далі. Він безпорадно подивився на «товариша Черепіна». Від цього моменту наш партієць повністю перебрав на себе процес судочинства. Всі інші озивалися тільки тоді, коли «товариш Черепін» ставив запитання.

– Ти чув, що спитав суддя? – злісно просичав «товариш Черепін», дивлячись на Петра, як на шкідливу комаху. – Назви своє прізвище, ім'я, по-батькові...

– Та він же знає моє прізвище. Усі знають... – почав був Петро.

– Твоє прізвище! – повторив Черепін, підносячи голос.

Петро спочатку безпорадно озирнувся довкола, немов не годен був зрозуміти, що сталося, і слухняно відповів. Наступні запитання линули вже зливою:

– Дата й місце народження?

– Фах і місце роботи?

– Національність?

– Партійність?

– Хто були батьки?

– їхній соціяльний стан до революції?

– Чи користувалися батьки найманою працею?

І це був тільки заспів до тривалого й виснажливого допиту. Петра зобов'язали викласти в подробицях свою біографію від дитинства і до сьогодні. Особливо цікавився «товариш Черепін» тим, що Петрові батьки, діди, інші родичі, а також його жінки батьки, діди й інші родичі робили до і під час революції та громадянської війни. Чи перебували вони на державній або військовій службі за царату? Бідні були чи багаті? Чи експлуатували наймитів? Як вони сприйняли жовтневу революцію?

Для нас, селюків, таке випитування було дивним явищем, і цим воно лякало. Мало хто з нас знав точну дату навіть власного народження, не те що своїх родичів. Покійних діда й бабу та інших членів родини згадували добрим словом, але навряд чи хто знав, мали вони найманих робітників, чи не мали. Тож ми спершу просто не могли збагнути, яке відношення мали Петрові предки до цього суду. Але чим далі тривав допит, нам з разючою очевидністю відкрилося, що мусимо тепер відповідати й за дії наших предків.

Петро знав, скільки йому приблизно років, а от коли народився – не знав з тієї простої причини, що його народження не було зареєстроване.

А «товариш Черепін» витлумачив це як неповагу до суду. До того ж Петро не зміг дати докладного звіту про всі свої переміщення і види діяльности до і під час жовтневої революції та громадянської війни. Це витлумачувалося як спроба приховати свою участь у контрреволюції. Ще глибше порпання в Петровому особистому житті виявило, що його батько під час світової війни був якимось ніби унтер-офіцером у царській армії. Жодна жива душа в нашому селі, в тім числі й сам Петро, не знала, яке саме звання йому дали, та це не шкодило його славі героя, бо в царській армії не багатьом селянам вдавалося дослужитися хоча б до такого чину. Та однак він загинув у бою на передовій, і в селі про нього забули. Петро й гадки не мав, що через той невеличкий чин, хоч би яким він був, може здійнятись така веремія. Але «товариш Черепін» схилявся до іншої точки зору.

– Так-так... Твій батько був унтер-офіцером у царській армії, еге ж? – значуще наголошував він оте «офіцером», що в ті роки звучало як анатема. – Скажи мені, – провадив він, витримавши павзу, – чи ж багато бідних селян служило унтер-офіцерами в царській армії?