Страта голодом

Було кілька селян, які тримали в сховках дещо з дорогоцінних металів і тепер могли здійснити свою мрію – виміняти їх на харчі. Серед цих щасливців випало бути й нам. Одного вечора мама поділилася з нами своїм секретом: вона мала два золоті дукачики. Це був подарунок їй від батьків, коли вона ще дівувала, якихось півсторіччя тому, або більш як тридцять років до жовтневої революції. Тоді була мода в молодих дівчат носити дукачі із золотих монет. Мама вже не носила цих своїх найкоштовніших оздоб, але берегла й переховувала їх про запас на чорний день. Навіть ми, її діти, не знали, що вони в неї є. А тепер ми опинилися в найжахливішій скруті. Голод у цей час доходив до свого вершка, і, щоб залишитись живими, нам треба було за всяку ціну роздобути десь харчів. Мати запитала нас – вона завжди так робила у важливих справах – як, на нашу думку, найкраще використати ці дукачі. Ми водносталь погодилися, що один з них треба віднести до найближчого «торґсину» в райцентрі. І вирішили відбути цю подорож якнайшвидше, поки сніги ще не зовсім відгородили наше село від світу. Пізніше, як зима розгуляється на всю силу, вибратися з села буде взагалі неможливо.

Отож одного ранку, в кінці січня 33-го року, ще передсвітом, мати і я вирушили головною вулицею через усе село, щоб вийти врешті на основний шлях, що провадив до самого райцентру.

Була це подорож, якої неможливо забути. Незабаром зійшло сонце в усій своїй блискучій пишноті на неозорому блакитному небі, а білий сніговий покрив аж іскрився від його яскравих променів. Краєвид був тихий і спокійний. Ми не зустріли анічого живого: не було ні пташок, ні котів, ні собак, ані навіть їхніх слідів на снігу, що свідчили б про життя довкола. І не перестріли ані одної живої людини. Мене огорнуло дивне почуття, наче ми справді проходили через якесь мертве царство.

Єдиною ознакою, що люди ще живі, були димки з коминів оддалеки. Проте мало які хати посилали цей сигнал. Більшість із них, похована під глибоким сніговим заметіллям, крила в собі страхітливе видовище мешканців, що в невимовних муках конали з голоду.

Та вже невдовзі, коли ми поволеньки чалапали по снігу до центру села, нам почали траплятися наочні докази голодної смерти. Ми завважили щось таке чорне, подібне здалеку до притрушеного снігом стовбура. Підійшовши ближче, ми побачили, що то був людський труп. Закостенілі руки й ноги мертвяка, які стирчали з-під снігу, надавали йому вигляду якоїсь потвори. Я нахилився і змів рукою сніг з обличчя трупа. Виявилося, що це Улас, наш старенький сусід, якого ми востаннє бачили десь із місяць тому.

За кілька кроків далі нам трапилося ще одне заморожене на камінь тіло. То був труп жінки. Коли я струсив з неї сніг, у мене застигла кров від жаху: небіжчиця під обідраним кожухом закостенілими руками тулила до грудей замерзле тільце немовляти.

Нарешті ми перейшли село і опинились на шляху, що вів до райцентру. А тут відкрилася перед нами інша страхітлива панорама. Правобіч, вподовж усієї дороги лежали трупи тих селян, які, мабуть, пробували дістатись до міста в пошуках роботи й шматка хліба. Знесилені голодом, вони не могли туди дійти і врешті лягали або падали край дороги, щоб уже ніколи й не підвестись. Легенький сніжок милосердно прикрив їхні тіла білим покривалом.

Неважко було здогадатись, що довелося спізнати тим людям, чиї трупи лежали лівобіч. Найімовірніше, вони верталися з районного центру додому, так нічого й не добившись. Вони тільки даремно пропішкували стільки кілометрів туди, і то лише для того, щоб їм відмовили в роботі й можливості втриматись при житті. Вони поверталися додому голіруч. Смерть наздоганяла їх, коли вони тарганилися додому, примирившись із тим, що хоч помруть у своєму селі.

Розлогі колгоспні лани, що простягалися на багато кілометрів обабіч шляху, виглядали як побойовисько під час великої війни. Вони були всіяні трупами тих селян, що померли з голоду, перекопуючи старі картоплища в надії знайти хоч півкартоплинки, недогляненої чи покинутої під час збирання. Люди вмирали там, де падали від знесилля в нескінченних пошуках харчів. Декотрі замерзлі мертвяки лежали там, певне, вже місяцями. Ніхто не квапився позвозити їх звідти й поховати.

Нам дуже тяжко давалися ті вісім кілометрів відстані від нас до райцентру. Коли ми вийшли з нашого села, з півночі знявся зимний вітер, а на обрії показалися хмари. Важко було, особливо матері, йти проти вітру, але ми таки затялися на своєму і десь після шести годин змагання з вітром та сніговими переметами добулися врешті до околиці райцентру. Тут на нас чекало ще одне страхітливе видовище.