Страта голодом

Незабаром ми прибули на наш полустанок. Та перш ніж вирушити в дорогу додому, я хотів пошукати для мами якогось ціпка: вона гадала, що їй з ним легше буде йти. Наглядаючи чогось підхожого, я забрів за пристанційні склади. Те, на що я там натрапив, і досі стоїть у мене перед очима. Нині, коли відтоді збігло вже півста років, я все ще відчуваю той жах, який охопив мене, коли я увіч зіткнувся з цим моторошним видовищем. Прямо переді мною просто неба лежали складені буртою замерзлі людські тіла, наче купа дровеняк. Деякі трупи були зовсім голі, другі – напівзодягнені, ще інші – одягнені, але босі. Замерзлі руки й ноги стирчали з-під снігу, мов якесь химерно поскручуване галуззя дерев. Я стояв там приголомшений, нездатний ворухнутися з переляку і жаху. Добру часину я пильно вдивлявся в ті людські трупи з простягнутими замороженими руками, що наче й досі просили хліба та милосердя. Потім, прихопивши якогось ціпка, побіг назад до матері, тремтячи цілим тілом, і лише в її присутності сяк-так втихомирився.

Поки ми кінець-кінцем дійшли до нашого дому, вже поночіло; але на цьому наша купівельна пригода не закінчилася.

Мати ще в дорозі додому здавалася чомусь заклопотаною і стривоженою. Коли я запитав, що її турбує, вона довірилась мені, її непокоїла та анкета, яку ми мусили заповнити, коли виміняли дукача в «торґсині», і тоді я теж зрозумів, яка небезпека нам загрожує.

Селянство ігнорувало розпорядження про здачу всяких монет та іноземної валюти, і це спричинило численні арешти й тортури в катівнях ҐПУ. Ми не порушили того розпорядження, бо дукачі не підпадали під категорію дорогоцінностей. Але ми допустились помилки, записавши дукач як «монету» в бланку офіційної оцінки. Цей «дрібний» недогляд міг тепер обернутись «серйозним злочином» супроти держави.

Наші побоювання невдовзі справдилися. Небагато й часу збігло після нашої купівельної виправи, як одного дня з полудня до нас завітала чимала група сільського начальства. Вона складалася зі знайомих нам членів хлібозаготівельної комісії нашої стохатки, яких цим разом супроводили озброєний міліціонер та голова сільради. Міліціонер був не наш сільський, а, очевидно, спеціяльно присланий до села районними властями. Ця особа і присутність стількох інших офіційних осіб підказували нам, що ситуація серйозна.

Коли вся група ввійшла в хату, голова сільради виступив наперед. Він заглянув у документ, що його тримав у руці, і прочитав звідти вголос прізвище моєї матері для з'ясування особи, хоч знав мою маму дуже добре. Далі він оголосив, що, «за вірогідними даними», ми маємо золото, яке давно вже повинні були здати до державної скарбниці. Він повідомив нас, що міліціонера прислано з наказом приставити це наше золото до райцентру. Ще він додав, що як ми доброхіть здамо йому золото, то вся справа буде закрита й піде в забуття. А наша відмова спричинить арешт голови сім’ї як «ворога народу».

їхня вимога видати наше неіснуюче золото видалася нам смішною, а думка про те, що моя матір може стати «ворогом народу» була й зовсім безглуздою. Та й матері надто часто доводилося бувати в таких тарапатах, щоб тепер вона могла розгубитись. Вона категорично заперечила, що в нас коли-будь були золоті монети, які треба здавати державі. Вона, як на те пішло, не могла б і сказати, як та золота монета виглядає! У «торґсині» ми купили харчі за золотий дукач, а не за золоту монету. А обмін дукача на харчові продукти в державній крамниці ні в якому разі не може вважатись незаконним, наполягала вона.

Та хоч би там як, а голова сільради наказав провести пильний трус у нашій хаті. Вони обнишпорили в нас усі кутки й закапелки, повитягали ввесь одяг, зазирнули під кожну покришку з кожного горнятка. Передивилися скрізь, позаглядали у все, але не знайшли нічого. Воно, правда, і знаходити не було чого, крім другого дукача, надійно захованого в нашому колишньому свинарнику.

Отож урешті комісія пішла з порожніми руками, і після цього, хоч як це дивно, а нам дали спокій.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ

У другій половині лютого вдарили сильні морози. Різко впала температура, розгулялися завірюхи. Вітри з завиванням та свистом обламували промерзле гілля з дерев і здирали покрівлі з деяких хат. Але й таку сувору зиму можна було б витримати, якби не голод. А водночас мерзнути й недоїдати, бувши без харчів і без дров і не маючи надії роздобути одне й друге – це такий жах, якого не сила й уявити.

Наше село виявилося повністю відрізаним від світу. Високі снігові перемети поробили шляхи й стежки непрохідними. Снігу нападало так багато, що часом не можна було дверей надвір прочинити. Щоправда, люди й не збиралися виходити зі своїх домівок: нікуди було ходити. Усе село замели сніги, а його мешканці повільно вмирали з голоду по хатах.