Страта голодом

Та дивом дивним декотрі діти примудрялися вижити. Переважно то були хлопчаки й дівчатка десяти – п'ятнадцяти років. З приходом весни вони шукали порятунку в тому, що кидали свою домівку і вибирались до міста. Небагатьом – дуже небагатьом! – таланило в цьому, і вони знаходили допомогу й спочуття серед мешканців міст. Інших, менш таланистих, виловлювала міліція й передавала до дитячих будинків. Ці діти мали ліпшу можливість перебути голод, хоч ми чули, що багато хто з них також помер. І нарешті, були такі, яким судилося пристати до зграй міських малолітніх злочинців. Один Бог знає, яка склалася в них доля. Слід сказати ще й про тих, що ні до міста не дійшли, ані міліціонерам не попалися. Їхні мертві тіла лишилися лежати на багато днів, а то й тижнів там, де вони впали мертвими, аж поки хтось затягував їх у якийсь рівчак далі від очей, немов те падло.

Я бачив чимало трагічних випадків, коли невинними жертвами виявлялися діти, але особливо одна подія найвиразніше постає з моїх спогадів тієї весни як символ цілковитого божевілля, до якого може доходити людськість. Це було десь на початку квітня. Одного раннього ранку, коли ми ще й не повставали, знадвору почувся дитячий плач і слабенький стукіт у двері. Я скочив з ліжка першим. Відімкнувши двері, побачив дівчинку років чотирьох. Вона тремтіла від холоду й слабосилля, а по її худих щічках струмками цебеніли сльози. Ми впізнали її! Це була Марійка, дочка нашої сусідки Ганни, яка, крім неї, мала ще й семирічного сина і жила за півкілометра від нас. Ганнин чоловік – молодий, працьовитий господар – був арештований, як і багато інших, без ніякої причини і запроторений кудись у концтабір ще років зо два тому. Ганна лишилася сама з двома дітьми боротися за кусень хліба, як і всі ми. Та коли почалася зима й настав голод, ми втратили зв'язок з нею.

Я впустив дитину в хату.

– Мама не хоче вставати! – сказала вона, втираючи сльози рукавом замизканої свитки.

Ми з мамою мовчки переглянулися. За кілька хвилин я й Микола вже подалися до Ганниного подвір'я. Коли ми ввійшли в хату, то побачили те, чого й побоювались. Ганна лежала горілиць на широкій лаві мертва. Її викочені шклисті очі дивилися на нас. Своїм широко розтуленим ротом вона ніби ловила останній ковток повітря. Видно було, що вона вмерла зовсім недавно перед тим, як Марійка постукала до нас у двері. На щоках її ми ще бачили сліди сліз і також бачили, як на її обличчі, наче мурашки, туди-сюди сновигали, шукаючи теплого місця, воші. Поруч з нею, замотаний в якесь ганчір'я, лежав її мертвий син. У хаті, що складалася лише з сіней і однієї кімнати, було порожньо й брудно. Все вмебльовання становили дві лави попід стінами, а чогось їстівного не лишилося ані крихти. Долівка була вся перекопана, в стінах видніли попробивані діри, а комини печі й груби були геть розвалені: виразний знак, що це робота хлібозаготівельної комісії. Безперечно, що зовсім недавно вона шукала тут прихованих харчів.

Ми з Миколою застигли, уражені жахом. Мені хотілося або вибігти звідси з вереском, або сісти поруч з мертвяками й узятись рукою за їхні холодні долоні, щоб якось виявити свій смуток і співчуття, але я не зробив ні одного, ні другого. Я просто стояв, немов скам'янілий і, дивлячись на мертву матір та її сина-хлопчика, питав сам себе:

– Чому? Чому вони повинні були вмерти?

Ми залишили мерців у хаті, надіючись, що колгоспна похоронна бригада забере їх під час щоденних своїх пошуків трупів. Місяців зо два тому в селі було виділено спеціяльну бригаду збирати й ховати голодняцькі трупи.

А маленька Марійка пережила голод. Якийсь час вона пробула з нами, аж поки родичі дівчинки, що жили в місті, забрали її до себе.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

Пригадую, як мама одного дня в кінці квітня 1933 року запропонувала мені з братом провідати нашу далеку родичку Пріську, що жила кілометрів за чотири від нас. Ми охоче погодилися. Дорогою ми могли також навідатися до деяких своїх знайомих і одноклясників, котрих не бачили від початку зими. Нас часто непокоїла думка про те, що з ними сталося, і ми готові були почути навіть найгірше.

Ми вирушили путівцем уздовж піщаних кучугур, що відділяли наше сусідство від лісу. Це саме тут ми переховували дещо зі своїх харчів. Був приємний, соняшний весняний день. Круг нас, весело щебечучи, перелітали з куща на кущ пташки. Всюди навколо видніло молоде зело, але ніде не було ані сліду людської істоти, ані звуку людських голосів. Так само не бачили ми ні котів, ні собак. Здавалось, якась жахлива чума пройшла селом, залишивши в живих тільки птахів та комах.