Стрімголов. Історія одного життя

Мене засмутила звістка про те, що Джилліатт помер від раку — хвороба спіткала його у відносно молодому віці, коли він продукував чимало ідей. Не менш сумно було дізнатися, що Кремер, такий товариський, говіркий, який приймав пацієнтів ще довго після виходу на пенсію, зазнав афазії унаслідок паралічу. Вони обоє вплинули на мене найкращим чином, але кожен у свій спосіб. Кремер навчив спостережливості та довіряти інтуїції, а Джилліатт — завжди пам’ятати про залучені до процесу фізіологічні механізми. Понад п’ятдесят років по тому я згадую їх із теплом та вдячністю.

Навчання на підготовчих курсах із анатомії та фізіології в Оксфорді жодним чином не підготувало мене до того, якою є справжня медицина. Прийом пацієнтів, вислуховування їхніх скарг, намагання зрозуміти (чи принаймні уявити), що вони переживають і в якому стані перебувають, хвилювання за них, потреба бути відповідальним — це було для мене цілком новим. Пацієнти були справжніми — часто це були запальні особи з реальними проблемами, а іноді траплялися особливі, навіть болючі випадки. Тоді поставали питання не просто діагностики й лікування, а і якості життя як такого і чи варто за певних обставин узагалі жити.

Мене дуже зачепило, коли під час мого стажування у Міддлсексі до терапевтичного відділення потрапив юнак на ім’я Джошуа, плавець, зі скаргами на дивні болі в ногах. На основі деяких аналізів крові йому поставили попередній діагноз, і в очікуванні подальших результатів дозволили провести вихідні вдома. Суботнього вечора, коли Джошуа розважався на вечірці серед іншої молоді, де було кілька студентів-медиків, один із них поцікавився у хлопця, чому той опинився в лікарні. Джошуа відповів, що не знає, проте йому прописали деякі пігулки. Співрозмовник, побачивши пляшечку з написом «6МП» (6-мекапторупін) на етикетці, бовкнув: «Боже, та в тебе, схоже, гострий лейкоз».

Після вихідних Джошуа повернувся у відчаї. Він запитав, чи точний цей діагноз, чим може зарадити лікування і що на нього чекає далі. Йому зробили аналіз кісткового мозку, в результаті якого діагноз підтвердився. Джошуа сповістили, що завдяки лікуванню він виграє трохи часу, але хвороба візьме своє, і він помре упродовж року, а можливо й раніше.

Того ж дня по обіді я побачив, як Джошуа дряпається на балконні перила: наше відділення розташоване на третьому поверсі. Я поспішив до нього і втягнув назад, говорячи все, що спадало мені на думку, що жити варто навіть за таких обставин. Мить рішучості для нього минула, і хлопець неохоче дозволив відвести себе назад у відділення.

Дивні болі швидко посилювалися, тепер Джошуа відчував їх не лише в ногах, а й у руках і тулубі. Стало очевидно, що їх причиною є лейкозний інфільтрат чутливих нервів при їхньому входженні у спинний мозок. Знеболювальне не допомагало, йому призначили найсильніші опіати як перорально, так і внутрішньовенно, і, зрештою, героїн. Він почав днями й ночами кричати від болю, і єдиним виходом у цій ситуації був оксид азоту. Варто було йому прийти до тями після анестезії, крики відновлювалися.

«Не слід було утримувати мене від стрибка, — якось сказав він мені. — Але, напевно, це було вашим обов’язком». Кілька днів по тому Джошуа помер, украй змучений болем.

У Лондоні 1950-х років було нелегко, і до того ж небезпечно висловлюватися відкрито про свою гомосексуальність чи практикувати її. Людей, помічених у цьому, чекали суворі покарання, ув’язнення або ж, як у випадку з Аланом Тюрингом,[67] хімічна кастрація шляхом примусового впорскування естрогену. Суспільне ставлення було здебільшого не менш непримиренним, ніж буква закону. Непросто було гомосексуалам влаштовувати зустрічі: попри те, що існували деякі клуби й паби, у яких вони збиралися, поліція постійно наглядала за такими місцями і влаштовувала облави. Скрізь, особливо у громадських парках і вбиральнях, можна було натрапити на засланих провокаторів, навчених спокушати надто довірливих простаків і штовхати їх у прірву.

Хоча я відвідував «відкриті» міста на кшталт Амстердама настільки часто, наскільки це було можливо, але не наважувався шукати статевих партнерів у Лондоні, тим паче зважаючи на те, що жив удома під пильним наглядом батьків.

Проте 1959 року, під час стажування у терапевтичному й неврологічному відділеннях у Міддлсексі, варто було мені пройти по Шарлотт-стрит і перетнути Оксфорд-стрит, як я опинявся на площі Сохо. Трохи далі, якщо пройти через Фрит-стрит, була Олд-Комптон-стрит, де будь-що можна купити чи взяти в оренду. У тютюновій крамниці Коулмана я міг дістати свої улюблені гаванські сигари; однієї Bolivar «torpedo» вистачало на весь вечір, і тоді часом дозволяв собі пригоститися нею з особливих нагод. Був тут і гастрономічний магазин, де торгували тістечками з маком, такими соковитими й ароматними, яких я відтоді ніде не куштував, а також невелика газетна й кондитерська крамниця, у вікнах якої розміщували оголошення сексуального характеру, стримані й завуальовані (писати однозначніше було б небезпечно), проте очевидні у своєму значенні.