Стрімголов. Історія одного життя

— Нє, закон не дозволяє! — він почухав поросле щетиною підборіддя, а тоді підморгнув: — Тягнімо його всередину!

Щосили напружуючись і надсадно пихкаючи, ми виважили важезний байк у черево вантажівки і зрештою надійно прилаштували його між меблів, прив’язали мотузками й сховали від не в міру цікавих очей під купою зім’ятої мішковини.

Водій заліз у кабіну першим, слідом за ним хлопець, а потім я. Ми зручно вмостилися на задньому сидінні. Злегка кивнувши головою, водій здійснив ритуал формального представлення:

— Це мій напарник Говард. А тебе як звати?

— Вулф.

— Не заперечуватимеш, якщо я називатиму тебе Вулфі?

— Без питань. А тебе як?

— Мак. Ну, сам розумієш, ми тут усі Маки,[130] проте я справжнісінький, за походженням Мак! Це написано в мене на руці.

Кілька хвилин ми їхали мовчки, потай кидаючи один на одного зацікавлені погляди.

На вигляд Макові близько тридцяти, хоча насправді він міг бути й років на п’ять старшим чи молодшим. Мав жваве рішуче обличчя з красивими рисами — прямим носом, міцно стиснутими губами і підстриженими вусами. Він міг би бути британським кавалерійським офіцером, або ж грати на сцені чи на екрані другорядні ролі різних романтичних персонажів. Таке було моє перше враження.

На ньому був картуз із логотипом, такий, як носять усі водії вантажівок, і сорочка з назвою компанії ACE TRUCKERS, INC. На засуканому рукаві красувалася червона емблема зі словами «Гарантуємо дбайливість і безпеку», а з-під нього виглядало татуювання з написом «Мак», обвитим змією.

Говард міг би зійти за шістнадцятирічного, якби не зморшки, що дугами відкарбувалися над його верхньою губою. Його рот був постійно злегка розтулений, оголюючи великі жовті зуби, нерівні, проте міцні, і неймовірно широку щелепу. Очі мали найсвітліший блакитний відтінок, немов у тварини-альбіноса. Хлопець був високий і статний, але незграбний.

Трохи згодом він повернув голову і втупився у мене своїми блідими очима, немов у тварини. Спершу він із хвилину дивився просто мені у вічі, потім його погляд поглинув усе моє обличчя, моє зриме тіло, кабіну вантажівки, дорогу, що одноманітно линула за вікном. Після цього його зосереджена увага почала послаблюватися, і зрештою обличчя знову набуло розсіяного мрійливого вигляду. Спершу я занепокоївся, а тоді — вжахнувся. Із сумішшю страху й жалю я раптом усвідомив, що Говард розумово відсталий.

Мак уривчасто засміявся.

— Гадаєш, ми нічогенький тандем, еге ж?

— Там буде видно, — відповів я. — А як далеко ви мене довезете?

— На край світу, в усякому разі до Нью-Йорка. Прибудемо туди у вівторок, може, у середу.

Він знову занурився у мовчанку.

Ми подолали ще кілька кілометрів. Аж раптом він запитав:

— Чув колись про Бессемерівський процес?[131]

— Так, — відповів я. — Ми «проводили» його на хімії у школі.

— А про Джона Генрі,[132] сталевого темношкірого молотобійника? Він жив якраз тут. Винахідники машини, що заганяла сталеві бури в русло ріки, говорили, що люди самі ніколи  б із цим не впоралися. Проте темношкірі побилися об заклад і привели найсильнішого серед них, Джона Генрі. Подейкують, що він мав отакенні м’язи на руках — понад 50 сантиметрів в обхваті! Він тримав по молоту в кожній руці й загнав сотню бурів швидше за їхню машину. А тоді ліг і помер. Отак-то! Це країна сталі!

Нас оточували склади брухту, аварійні тягачі, залізничні під’їзні колії й плавильні заводи. У повітрі відлунювало брязкання сталі, так наче весь Бессемер[133] був величезною кузнею чи заводом зброї. Високі димарі увінчані язиками полум’я, що з оглушливим тріском вивергалося з розташованих під ними печей.

Я лише раз у житті бачив місто, освітлене полум’ям — мені тоді було сім років, а тим містом був Лондон під час бліцу 1940-го.[134]

Обговоривши Бессемер і Бірмінґем, Мак почав відверто розповідати про себе.

Вантажівку він придбав, сплативши перший внесок у розмірі 500 доларів і решту — 20 тисяч доларів — упродовж року. Мак міг перевозити до 17,7 тисячі кілограмів вантажу та їздив по всіх усюдах: Канада, Штати, Мексика — аби були пристойні дороги й можливість заробляти гроші. Упродовж десятигодинного робочого дня він у середньому проїжджав 650 кілометрів. Долати більше за одним присідом було заборонено законом, але цю заборону часто порушували. Мак займається нерегулярними перевезеннями вже понад дванадцять років, а разом із Говардом катається лише півроку. Йому тридцять два, він із Флориди, має дружину та двох дітей. За його словами, заробляє 35 тисяч доларів на рік.

У дванадцятирічному віці Мак утік зі школи і, будучи з вигляду старшим, ніж є насправді, влаштувався комівояжером. У сімнадцять поповнив ряди поліції, а у двадцять став непоганим фахівцем із вогнепальної зброї. Того ж року він потрапив у стрілянину й дивом уникнув прицільного пострілу в обличчя. Після цього витримка полишила його, і Мак перекваліфікувався на вантажні перевезення, хоча ще й досі був почесним членом поліції Флориди, на знак чого щороку отримував по долару.