Стрімголов. Історія одного життя

Віра Лен у мої сили змалку багато для мене важила, оскільки, як мені здавалося, батьки не вірили в мене, а власна віра в себе була дуже слабкою.

Оговтавшись від депресії, я надіслав Ленні пачку книг, і вона, хоч і сварила мене за «марнотратство», відписала: «Дуже вдячна своєму улюбленому племіннику». (Я зрадів цим словам, оскільки Ленні, безперечно, була моєю улюбленою тіткою). «Уяви, як я зручно вмощуюся біля вогню з тарілкою жовтогарячого ренету, занурена у вишукане багатство стилю Генрі Джеймса, а тоді раптово усвідомлюю, що вже кілька годин, як перевалило за північ». Місцями складно було розібрати, що там написано. «Ні, це не почерк у мене став старечим — це я намагаюся приборкати нову перову ручку, бо загубила свою улюблену, що була зі мною п’ятдесят років».

Вона завжди писала перовою ручкою з широким кінчиком (як я тепер, п’ятдесят років по тому). «Дорогий Боле, — завершила вона. — Будь щасливий».

* * *

«Я дізналась про твою битву з хвилями, мій навіжений дурнику», — написала тітка 1964-го. Я розповів їй, як вивихнув плече, коли на Веніс-біч мене шпурнуло гігантською хвилею, і як мій друг Чет порятував мене.

Вона хотіла, щоб я надіслав їй кілька своїх статей із неврології, «з яких я, звісно, жодного слова не зрозумію, але світитимуся гордістю та любов’ю за свого смішного, талановитого і просто чудового племінника».

Наше листування тривало. Ми обмінювалися приблизно сімома-вісьмома листами на рік. Я писав Ленні про те, як полишив Каліфорнію, і ділився першими враженнями про Нью-Йорк:

Це дивовижне місто — багате, захопливе, безмежне за своїм обширом і глибиною — так само, як і Лондон. Проте ці два міста абсолютно різні. Нью-Йорк — плямистий, мерехтливий — саме такий вигляд мають міста вночі з літака: це суміш особливостей, людей, дат і стилів — свого роду величезна міська головокрутка. Водночас Лондон багато в чому є містом, яке виринає з минулого, а теперішнє, немов діапозитив, укриває пласти того минулого, шар за шаром простягнутого у часі, немов Троя Шлімана чи земна кора. Втім з іншого боку, попри всю свою яскравість та синтетичність, Нью-Йорк на диво старомодний, архаїчний. Гігантські балки естакадної надземки — залізнична примха 1880-х, лангустовий хвіст Крайслер-білдінг — цілковито едвардіанське марнославство. Я не можу уявити Емпайр-Стейт-білдінг окремо від величезної постаті Кінг-Конга, який видирається його стінами. А Іст Бронкс нагадує Вайтчепел ранніх двадцятих років (до міграцій у Ґолдерс Ґрін).

Лен писала про сімейні події, прочитані книги й переглянуті вистави, а особливо про інтенсивні піші прогулянки. Маючи понад сімдесят років, вона ще з ентузіазмом долала пагорби й височини, і тепер на дозвіллі обстежувала найменш сходжені частини Ірландії, Шотландії та Уельсу.

Разом із листами від неї надходили пакунки з блю вінні — блакитним сиром із однієї молочної ферми у Дорсеті. Він мені надзвичайно сподобався, і я оцінив його вище за стілтон.[198] Я лю­бив ці злегка смердючі пакунки, що надходили щомісяця і кожен з яких містив кружальце блю вінні. Вперше вона надіслала його, коли я ще навчався в Оксфорді, і далі це робила навіть через п’ятнадцять років.

У 1966 році Лен повідомила мені про мамину другу операцію на стегні. «У мами був важкий тиждень... Тато дуже хвилювався», — писала вона. Але все минулося добре: мама встала на милиці, потім почала спиратися на ціпок, а ще за місяць Ленні написала: «Її витримка й рішучість просто вражають». (Здається, усі нащадки Ландау були наділені витримкою та рішучістю).

Я написав Ленні на початку 1967-го, коли прочитав працю Лівінга «Про мігрень» і задався метою написати власну книгу на цю тему. Ленні була в захваті: ще з моїх хлоп’яцьких років вона вважала, що я маю стати «письменником». Я змалював їй реакцію Фрідмена на мій рукопис, згадавши й про те, що, на думку батька, я маю на неї зважати, проте Ленні з прямотою й жорсткістю, властивою усім Ландау, не погодилася з таким підходом.

«Гадаю, твій доктор Фрідмен, — писала вона у жовтні 1967 року, — надзвичайно неприємний тип. Але не дозволяй, щоб він устромляв палиці тобі в колеса. Завжди вір у себе».

* * *

Восени 1967 року батьки їздили до Австралії до мого старшого брата Маркуса та його родини, а на зворотному шляху завітали до Нью-Йорка. Так чи інакше вони за мене хвилювалися, а тоді змогли на власні очі побачити, що я отримую задоволення від роботи, ціную своїх пацієнтів, а вони цінують мене — за кілька місяців до того мій брат Девід після відвідин Нью-Йорка розповів їм, що пацієнти мене «обожнюють», а я пишу про незвичайні прояви постенцефалітичного синдрому в пацієнтів, з якими тепер маю справу у Нью-Йорку. За кілька тижнів Ленні написала: «Твої тато й мама повернулися додому цілком оновленими, зустрівшись із найстаршим та наймолодшим і побачивши, як вони живуть». Також тітонька додала, що Маркус написав їй з Австралії «лірично натхненного» листа про свою крихітну донечку.