Святослав

У опочивальнi було свiтло. Бiля стiн стояло кiлька свiтильникiв, вгорi сяяло велике позолочене панiкадило, воно заливало потоками свiтла всипану золотими зорями стелю, де був викладений iз зеленої мусiї хрест, освiтлювало пiдлогу, посеред якої в рамах iз темного мармуру викладенi були мусiєю павичi, а по кутках - чотири орли й райськi птахи.

Все блищало й сяяло в опочивальнi в цю нiчну годину: дверi, зробленi з срiбла й слонової кiстки, дорогоцiннi меблi, прикрашенi iнкрустацiями з перламутру й кiстки, мусiї.

Тiльки мусiї, що тяглись попiд стiною вподовж всiєї опочивальнi й зображували iмператорiв, були темнi, тьмянi. Iмператори йшли i йшли з хрестами i з скiпетрами в руках, за ними, звiвши погляди й пiднявши вгору руки, ступали жони їх, сини й дочки.

"А скiльки з них було убитих?" - подумав iмператор Никифор.

- О великi iмператори! - зашепотiв вiн, - Ви творцi й будiвники Нового Риму. Ви збудували фортецi й храми, оточили неприступними мурами землi iмперiї, приєднали мечем своїм острови Середземного моря, далекi Мавританiю й Нумiдiю, Африку, Бизацену, Трiполiтанiю й Єгипет, у Малiй Азiї скорили аравiтян, сiрiйцiв, месопотам'ян. Перед вами схилялись городи ассiрiйцiв i фiнiкян, ви пiдкорили Тарс, вигнали варварiв з Крiту i Кiпру, Схiд i Захiд трепетали перед вами, Лiвiя i Нiл вiддавали вам свої багатства... Так поможiть же менi, допоможiть, iмператори!

Молитва дала йому певний спочинок. Десь у коридорах, як вiн чув, крокували етерiоти, незабаром прийшли папiя Михайло i Лев Валент.

- Великий iмператоре, - сказав Лев, - Я сам обшукав гiнекей i нiкого там не знайшов. Ми обшукали також i весь палац, але ворогiв немає.

- Спасибi вам, - подякував iмператор. - Тепер я спатиму спокiйно. Iди додому, Леве! I Лев Валент пiшов з опочивальнi.

- Великий василевсе, - сказав на прощання iмператору папiя Михайло. - Ляж i спокiйно спи! Я не спатиму цiлу нiч, стоятиму бiля дверей твоєї опочивальнi. У тебе є заздрiсники й вороги. Але ти маєш i щирих друзiв, якi життя вiддадуть за тебе. Спи спокiйно, василевсе!

Поцiлувавши червону сандалiю iмператора, вiн вийшов з опочивальнi.

Тодi до нього прийшла Феофано...

Вiн не пiшов їй назустрiч, як робив завжди, коли здалеку чув її кроки, а стояв у кутку опочивальнi, дивлячись на неї з-пiд густих темних брiв похмурими i, як їй здалося, сердитими очима.

Феофано пiшла вперед - у золотистiй тунiцi, з яскравою трояндою на грудях, з нитками перлин у волоссi, що тьмяно мiнились, у маленьких червоних сандалiях на босу ногу.

- Iмператоре! - почув вiн її голос. - Що з тобою? Ти хворий, мiй василевсе?

I враз йому нiби вдарило в груди - до нього долинули пахощi троянди, пахощi її тiла.

- Феофано! - сказав вiн. - Я не хворий, але в мене дуже болить серце.

- Що сталось? - Вона зупинилась зовсiм близько бiля нього. - Скажи менi, мiй любий iмператоре, чому в тебе болить серце?

Никифор подивився їй в очi - темнi, глибокi очi, на самому днi яких свiтилися iскринки. I вона витримала його погляд, нiби її не мучили нiякi сумнiви, нiби душа її була прозора й чиста, нiби несла вона з собою тiльки правду.

- Феофано! - промовив вiн. - Я тобi вiдкрию всю душу, але обiцяй, що ти на цей раз не будеш гнiватись на мене.

- Iмператоре! Невже ти хоч на хвилинку сумнiвався?

- Тодi читай, - сказав iмператор i дав їй папiрець. Вона взяла записку, ступила до свiтильника й стала так, що вiн бачив найменшу цяточку на її обличчi, повiльно розгладила тонкими своїми пальцями папiрець, зiбганий iмператорською рукою, й стала читати.

Iмператор стежив за її обличчям. Феофано пiдвела голову, - вона була надзвичайно спокiйна. Никифор побачив на її обличчi посмiшку.

- Так от чому, - промовила Феофано, - приходили до нас у гiнекей Лев Валент i папiя Михайло. Я хотiла їх вигнати, адже в мене там сьогоднi гостi - двi царiвни з Преслави. Але потiм вирiшила не заважати їм робити свою негiдну справу, обiцяла, - винувато додала вона, - не гнiватись. Та навiщо ти, iмператоре, ображаєш мене - твою Феофано? Невже ти, замiсть того щоб посилати етерiота Валента й нiкчемного Михайла, не мiг покликати мене i показати цю дурну записку?

- Прости мене, - крикнув вiн, - але, Феофано, я вже не знаю, кому вiрити, а кому нi!

Вона ступила вперед i поклала теплу руку на його плече.

- Мiй iмператоре, мiй василевсе, красо i гордiсть Вiзантiї, - сказала вона, схиляючи голову до грудей Никифора. - Я розумiю, що в тебе є безлiч турбот, ти сумуєш за покiйним батьком, тебе турбує вiйна в Болгарiї, у важку цю годину захворiв паракимомен Василь. Але, iмператоре, чому ти забуваєш, що в тебе є Феофано, яка тебе любить i живе тiльки для тебе?..

Вона дивилась йому в очi так, як може дивитись тiльки мати або дитина.

- Тебе стурбувала ця записка, але ти забув, що вона ображає й мене. Озброєнi люди в гiнекеї! О iмператоре, будь певен, Лев Валент i Михайло оглянули, обшукали там усi покої. Я не знала, хто й чому послав їх у гiнекей, i прийшла скаржитись на них. Виявляється, це твiй наказ...

- Прости мене, Феофано, - ще раз сказав Никифор. - Я зовсiм не хотiв тебе образити.