- Вони згоднi зробити все, що велить iмператор...
- Нехай збирають зброю, а зробимо ми все тодi, коли пiдiйде вiйсько кесаря Бориса.
- Добре, Калокiре!
Звела василiка Калокiра доля iз сином Iгоря, князем Улiбом.
Ще змалку княжича Улiба дратувало й робило злим i хижим те, що Святослав був його старшим братом i, як старший, перший мав любов княгинi Ольги й пошану бояр з воєводами. Роздратування дедалi зростало й виросло в мсту. Коли Святослав став князем, Улiб думав i говорив матерi, що згоден, аби не бути князем при князi, їхати на своє князiвство - у Новгород або у Чернiгiв, Переяслав. Коли брат Святослав рушив примучувати в'ятичiв, а потiм на брань з хозарами, князь Улiб нетерпляче ждав... що Святослав, як i батько їх Iгор, не повернеться з походу.
I знову зрадiв i втiшився князь Улiб, коли почув про майбутню брань з Вiзантiєю. О, вiд матерi своєї й ще багатьох слiв i купцiв князь Улiб знав, якi дужi iмператори ромеїв, яке велике й мiцне в них вiйсько - з кораблями, страшним грецьким вогнем, - i тому думав, що запальний i твердий Святослав з цього походу живим не прийде. Князь Улiб мрiяв i про те, що має бути потiм, як вiн утвердить i триматиме мир iз Вiзантiєю... А чому справдi, думав вiн, не бути миру мiж iмператорами i князями Русi? Християни вони, християнин i вiн - князь Улiб...
Але Святослав розбив усi мрiї брата свого. Як великий князь i син Iгорiв, вiн, може, вчинив i справедливо - аще отчина iде на супостата, князi її мусять стати попереду воїїв. Великий князь Святослав велiв, а брат його, князь Улiб, мусив згодитись iти на ромеїв. Тим паче, що сам Святослав повiв воїв морем, а Улiба й Свенелда поставив на чолi ратi, яка йшла суходолом.
А потiм почалася брань - лютiша, нiж Улiб думав, бо супроти кесарiв Болгарiї й iмператорiв Вiзантiї боролись i руси, i болгари; страшна, бо ворог люто оборонявся, а князь Святослав iшов прямо, i тiльки до самого серця iмперiї.
Проте на бранi князь Улiб не виказував свого страху, не вдавав на сiчi спини, не схитнувся, коли ворог скакав на його коня. У всiх бранях, що точились над Дунаєм, вiн iшов попереду свого вiйська, але, залишаючись вночi й почуваючи себе самотнiм у шатрi, князь Улiб благав свого бога закiнчити брань, встановити мир на землi.
Через це князь Улiб i зiйшовся з Калокiром. В цьому не було нiчого дивного - василiк почував себе самотнiм серед чужих людей, князь Улiб був самотнiм серед руських воїв. Василiк сказав, що вiн християнин, князь Улiб вiдповiв, що вони можуть помолитись разом. Вони так i помолились - за перемогу на бранi й за мир мiж землями. А хiба не молились за це, тiльки кожен своїми словами, всi в цьому станi?
Так було, доки вони йшли над Дунаєм, так було й тодi, коли руськi вої стояли вже недалеко вiд Преслави i коли князевi Святославу принесли печенiзьку стрiлу, яку воїн Орель вирвав з свого серця; так було й далi, коли на чолi з князем Улiбом i Свенелдом вої стали й довго боролись з ворогом, що зупинився бiля Преслави.
А тодi почалося щось дивне. Руськi й болгарськi вої рубались так само, як i ранiше, а може, й дужче, бо ж брань iшла обапол - i тут, i в Києвi. До стану приходили новi й новi болгарськi вої. Але все бiльше й бiльше боляр iз великими загонами вставало перед ними. А потiм, i це було найстрашнiше, невiдомi численнi загони стали заявлятись позад них - бiля Переяславця, Доростола.
Князь Улiб говорив iз Свенелдом:
- Що робити, воєводо? Уже попереду нас немає шляху, зап'ять нам ллються рiки кровi, князь Святослав далече, а йде осiнь, зима.
Воєвода Свенелд скинув шолом, i пiд сонячним промiнням на його головi засрiблилось сиве волосся.
- Зберемось, княже, тут великою силою й ударимо на Преславу...
- Але ж тодi ми одiрвемось ще далi вiд Дунаю й Русi...
- Преслава - середа цiєї землi, i звiдти повзуть тi змiї, що жалять нас тут i ген над Дунаєм. Вiзьмемо Преславу - ближче буде до перемоги, а вiдтак i до Русi.
Князь Улiб не послухав старого воєводи, велiв наволочити стяги, але йти не вперед, а назад, до рiчки Колубави, щоб там, мовляв, зiбратись всiєю силою й битись за Преславу.
Але коли князь Улiб став iз вiйськом своїм над Колубавою, то вже пiзно було рушати вперед, бо саме в цей час якийсь великий загiн з'явився бiля Данаї. Коли князь Улiб поспiшив до Данаї, заколот почався у Плисцi...
I тодi одного вечора, прийшовши до княжого шатра, василiк Калокiр довго говорив з князем Улiбом про поразки в горах i на долинi, нарiкав на зрадливих, вiроломних болгар, а далi сказав:
- Я думаю, що князь Святослав зробив добре, допомiгши за п'ятнадцять кентинарiїв iмператорам приборкати непокiрних болгар. Iмператор Iоанн повинен був би ще дати чимало золота князевi Святославу, а сам князь мусив накласти дань на Болгарiю...
Князь Улiб замислився.
- Але ж князь Святослав i гадки не мав зупинятись у Болгарiї, вiн хоче пройти її i бдарити на Вiзантiю. Та ти й сам, патрикiю, намовляв його на це.
Василiк Калокiр посмiхнувся.