Святослав

Князь Iгор був мудрий i смiливий. Княгиня Ольга пригадує, як рiшуче й безжально судив вiн дружину свою, коли хто перед ворогом показував спину; вiн карав, коли мужi безчестили один одного мечем, топором а чи просто телеснею; вiн судив i карав, коли умикали жону не по любовi, коли син не корився батьковi, коли муж одного роду убивав мужа iншого роду. За смерть вiн карав смертю. I коли княгиня Ольга брала на себе обов'язки княжi, вона добре знала суворий старий покон, говорила собi: сiла єси на стiл, судяй правду...

Але що є правда i як творити суд, коли все бiльше й бiльше ведуть до княжого двору людей, коли ллється кров на українах Русi i в самому стольному городi Києвi?!

Чому ж ллється кров, що змушує одного мужа пiдiймати меч супроти другого, брата вбивати брата, сина ганити отця? Може, не в змозi вони подiлити здобутої на бранях слави, може, як колись, кожен iз них захищає честь свою, честь брата, сестри й роду, як це одвiку водилося в Руськiй землi?

Проте нi, це зовсiм не те, що було одвiку на Русi, це не те, що було за давнiх князiв i встановлено древнiм поконом. Слава? - о, той, хто має славу, знає, як її зберегти; честь? - i її руськi люди - хай тiльки хто посягне - зумiють захистити, не по честь свою i не заради слави йдуть нинi на княжий суд люди. Той переорав межу чи перетесав знамено* (*Знамено - клеймо, печать.), той зламав житницю й уволiк мiх жита, той пiймав чужого коня, взяв оружжя, порти, той убив огнищанина, княжого тiуна чи посадника, - скрiзь татьба i розбой, скрiзь кров i смерть. Часом княгиня Ольга жахається, - що ж це сталось нинi на Русi? Адже сваряться мiж собою землi, города, села, всi люди! Куди, куди йде Русь?

А проте княгиня Ольга розумiє, що це не так. Не землi сваряться мiж собою, а князi земель, не городи з городами, а воєводи з воєводами й бояри з боярами. I це ж не татьба i розбой. Кожен iз них зумiє взяти своє, кожен з них зумiє дiстати, що йому треба, й вiд князя.

Нi, татьбу i розбой чинять iншi люди - це рядовичi* (*Рядовичi - люди, що працювали по ряду (договору).), закупи* (*Закупи - тi, що брали купу (позику).), смерди, холопи i всякi чорнi роб'ї люди, це вони лiзуть у житницi воєвод i бояр, це вони переорюють межi, палять знамена, роблять перетеси!

А хiба не чує кожного дня княгиня Ольга, що чорнi люди чинять татьбу й розбой на її дворах, переорюють межi її земель, роблять перетеси в її лiсах, знiмають птаство на перевесищах княжих, потай б'ють бобрiв на гонах, звiра в лiсах, рибу в княжих рiках?

Княгиня розумiє, що на Русi сталось те, чого ранiше не бувало: мали колись воєводи й бояри честь - нинi мають землi, лiси й рiки, мали колись славу - бережуть нинi скотницi й знамена, мали дружини - а тепер прагнуть мати якнайбiльше холопiв. Та й сама честь i слава нiбито змiнилася. Хвалилися колись люди подвигами ратними й шрамами вiд ран - тепер хваляться добром своїм i достатками.

Здригається княгиня. А чи не сама вона винна в тому? Одвiку була Русь, були князi в племенах її, одвiку князi берегли межi землi, брали тяжку дань з людей, але й платили за неї власною кров'ю.

"Але ж, - думає княгиня Ольга, - Русь не могла жити так, як жила допреже, тяжка дань з племен i родiв - то була згуба для Русi, муж мiй Iгор за цю дань загинув..."

Усе своє життя княгиня Ольга упоряджала Русь, дбала, щоб була вона цiла й несхитна, щоб Київ-город був городом усiх земель, а в кожнiй землi був свiй город, думала вона й про полегкiсть людям. Усю землю розбила, уставила волостi, погости, кожному дала урок i устав.

Зробити це було нелегко. Скiльки лiт минуло! Княгиня Ольга була тодi ще молодою, це вона йшла на чолi дружини, щоб помститись за мужа Iгоря й примучити* (*Примучити - приєднати.) до Київського столу деревлян, це вона в люту зимову стужу об'їхала на санях всю землю аж за Верхнiй Волок, доходила до В'ятської землi, устрояла Руську землю.

Так чому ж ця земля нинi неспокiйна? Здається, вона робила все як слiд, хотiла тишi Руськiй землi, добра людям, досягла свого. Чому ж ця Русь iде на суд?

Раптом вона обриває свої думки, здригається, прикипає руками до лутки вiкна. Нi, вона не помилилась, десь здалеку, iз схилiв передграддя, а може, й з берегiв Днiпра, долинає крик людини. Крик цей народився далеко, але, здається, лунає зовсiм близько, поруч з теремом.

- Княгине, помилуй! - вчувається княгинi Ользi, i вона стоїть, напружено слухає, що ж буде далi?

Та крик бiльше вже не повторюється. Народившись вдалинi, вiн там i завмирає.

- Що це? Що це? - шепоче княгиня.

"Невже це смерд Векша? Нiч темна, час пiзнiй, саме в таку годину мої гриднi вершать суд..."

Вона молиться й не чує, як тихо вiдчиняються дверi до свiтлицi, хтось зупиняється на порозi. Це священик Григорiй. Вiн живе тут же, в теремi, внизу, бо небезпечно християнському священику бути там, де його храм, - бiля ручая на Подолi. Та й кличе часто княгиня його до себе на бесiду.