Святослав

От i зараз прийшов вiн, у чорнiй рясi, з євангелiєм у руцi, стоїть на порозi, дивиться на княгиню, яка впала на колiна перед образом Христа, i смутна посмiшка пробiгає по блiдому його обличчю.

- Хто це? - одриває голову вiд пiдлоги й обертається до священика княгиня Ольга.

- Це я прийшов до тебе, - тихим голосом вiдповiдає вiн. - Адже ти мене кликала?

- Так, я тебе кликала. Iди сюди. Сядь, отче. Княгиня встає, стомлено сiдає в крiсло, недалеко вiд неї на лавi сiдає священик. Тепер вiн бачить, що княгиня дуже схвильована. Про це свiдчить блiде обличчя, блискучi очi, стиснутi уста.

- Княгиня молилась, i це добре, - починає священик. - Але чому нинi княгиня неспокiйна?

- Менi страшно, отче.

- Чому?

Вона дивиться за вiкно, де тихо колишеться гiлля дерев, i спроквола говорить:

- Бачу я навкруг велику землю, багато племен i родiв, що прожили безлiк вiкiв, перемогли ворогiв, збудували городи...

- Ти речеш правду, княгине, - згоджується й похитує сивою головою священик. - Велика Руська земля, дужа, незборна.

- Немало трудiв, - веде вона далi, - поклали батьки мої, князi, щоб з'єднати племена й роди, одбити ворогiв, - скрiзь знають нинi Київ i Русь.

- I ти, княгине, немало зробила, - додає священик, - устрояя Русь, ти биша для неї, аки денниця перед сонцем, сяяша, аки мiсяць уночi.

Вона дивиться на нього широко розплющеними очима, в яких грає вiдсвiт свiчi, бере руку й запитує:

- Але що робиться нинi? Звiдки цей каламутний потiк, що бруднить чисту воду нашу, звiдки вiтер, що збиває спiле жито?

- Про що ти мовиш, княгине?

Княгиня сплескує руками, а потiм прикладає їх до серця.

- Колись люди мої жили родами своїми, i в кожному роду панували тиша i мир, колись роди були єдинi в племенi своїм, а племена стояли тiльки перед ворогом i богом.

- Свiт незмiнний, княгине, - вгадує нитку її думок i вiдповiдає священик, - ми тiльки iними очима зримо й бачимо його.

- Нi, священику, - перебиває його княгиня, - свiт змiнюється, вiн змiнився, бо муж iде на мужа, син на отця, брат на брата, а чорнi люди на бояр, воєвод i не токмо на них, а й на князiв. Священику, що ж сталось?

- Свiт незмiнний, княгине, - ще раз каже священик, - одвiку брат iшов на брата, i Каїн перший убив брата свого Авеля, одвiку були князi й чорнi люди, бо є на небi мiсяць, а є й зорi, одвiку були багатi й ницi, бо бог багатий, а що маємо ми - його слуги?

- Але де мiй бог? - тихо шепоче княгиня. - Перед моїми очима кладуть жертви й кланяються Перуну, а я пiсля того йду й молюсь Христу.

- Не суть важливе те, яким ликам вклоняється людина, важливе те, якого бога сповiдає вона в душi своїй.

- Слухай, священику, - каже княгиня, - я сповiдаю Христа й одному йому молюсь, але що маю дiяти, коли вiн менi велить: "Не убий!" - а бояри й воєводи мої кажуть, що аще уб'є муж мужа, то мстить брату брат, сину отець, отцю син. Христос велить: "Не убий!" - а я тих, що чинять татьбу й розбой, переорюють межi й знищують знамена, велю на судi убивати во пса мiсто.

- Христос говорить: "Не убий", але вiн вiнчає за добро й прощає кожного, хто сотворив зло.

- I убивство прощає?

- Прощає, коли це на добро людям.

- То що ж є добро й зло?

Священик довго не вiдповiдає, а, склавши руки на грудях, дивиться на всипане зорями небо, на гiлля дерев, що колишеться одразу за вiкном.

- Добро й зло iснують у свiтi, - промовляє вiн, - одвiку i житимуть такожде довiку, бо є бог, але є й диявол, бо добро - вiд бога, а зло - вiд диявола. Бог рече: свiт незмiнний, таким його сотворив отець, кровiю окропив син, дух божий витає над ним. Бог рече: життя наше на землi - це тiльки подих вiтру, пiщинка на березi морському, крапля в окiянi; вiчне життя тiльки там - на небi; рай тому, хто йшов у життi божим шляхом, геєна вогняна i скрежет зубовний тим, що слухали диявола.

- А багатства землi? - запитує княгиня.

- Вiд бога, - вiдповiдає священик. - Все вiд бога - князевi корона, слава й честь, воєводi - своє, боярину - своє, i чорнi люди створенi такожде не кимсь, а токмо богом. А чому це турбує тебе, княгине? По дiлам його кожному дасть бог, i буде князь справедливим i йтиме шляхом божим - йому готоване мiсце в раю; буде князь слухати диявола - вверже його господь у геєну. I ниций, чорний чоловiк, що страждає на землi, може сiсти поруч iз князем у раю. Так каже Христос.

Княгиня Ольга дивиться на образ Христа, перед яким горить свiча, i в очах її з'являються лагiднiсть i покора.

- Молись, княгине, - чує вона тихий, але владний голос священика.

Вона стає на колiна.

- Молись, - каже священик. - Вiн захистить тебе й захистить Русь.

Княгиня Ольга починає бити поклони.

- I хрести їх, - долiтають до неї слова пастиря. - Приведи їх до бога iстинного, нехай вiн захистить багатого й убогого, всi рiвнi перед його судом.

- Не можу, - одриває вона голову вiд холодної пiдлоги. - Сама - вже християнка, вiрю в отця, сина, святого духа.

- I навкруг тебе багато християн, - каже священик. - Уже сто лiт у Києвi стоїть, аки зоря над свiтом, наша християнська церква. Тут спочиває митрополит Михайло, що прибув сюди з Болгарiї. Є церква наша й у Новгородi...