Святослав

Малуша жадiбно дивилась, як швидко тiкає вiд лодiї берег, як зменшуються й зменшуються там постатi любечан. Ще раз її наздогнало вiдлуння дужого крику, а потiм по обидвi руки розкинувся простiр Днiпра, рiвне лоно, над яким у голубiй височинi пливли, як i лодiї, бiлi хмари з рожевими надутими вiтрилами.

I Малуша увесь час дивилась iз свого куточка на цей свiт, що вiдкривався перед нею. Досi вона такого не бачила, знала тiльки своє село, кожну кручу бiля городища над Днiпром, кожне деревце i кущик. Там, здавалося їй, i закiнчувався свiт, вона навiть не замислювалась, а що ж може бути далi?

А тут вони пливли день, два, три, i Малуша увесь час iз захопленням дивилась на береги, що стрiчкою розмотувались перед нею, на городища, що заявлялись попереду, велично пропливали й залишались позаду, на лодiї київських купцiв, якi зустрiчались їм на водному шляху.

I навiть коли вечорiло, вона довго не спала, а сидiла в своєму куточку, дивилась на небо, де сяяло безлiч зiрок, на таємниче темне плесо, береги, що вночi здавались високими, страшними, i на самотнi вогники, що блукали десь далеко в полi.

Усе ближче й ближче був Київ. Якось удосвiта вона побачила на горi, на правому березi, цiлий город - з високими стiнами, вежами, а внизу, пiд горою, сотнi лодiй. Це був Вишгород.

За Вишгородом Днiпро круто повертав лiворуч. Тут на стрижнi сходились вiтри з Днiпра й Десни, чорториями вирували води, i лодiя, розрiзуючи їх, рила носом високу хвилю, за нею лишався запiнений, схожий на борозну слiд.

Але одразу ж за шпилем, де Днiпро, прийнятий деснянськi води, повертав праворуч, вiтер затих, плесо заголубiло, в ньому вiдбилися лiси, луки над рiчкою Почайною, що допливала до Днiпра, високi гори, а на них город Київ.

Мов зачарована дивилась Малуша навкруг. Випливали з голубої далини i все яснiшали три гори, вiд вершин аж до Днiпра й Почайни вкритi лiсами. У багатьох мiсцях цi лiси по схилах були вже вирубанi чи випаленi, i там всюди темнiли рiльнi землi й людськi оселi. Найбiльше ж вирубано було лiсiв i найбiльше жител стояло на середнiй, найвищiй, горi. Там i був город Київ!

З лодiї видно було вершину, де височiли побудованi з колод стiни Гори - з багатьма вежами, заборолами, ворiтьми, ровами й валами, з околлям перед ними. За стiнами пiд промiнням сонця, що вставало все вище над Днiпром, золотом грали дахи теремiв княжих.

Нижче вiд города, кiльцем вкруг нього, лiпилися до стiн, як п'явки, чорнi дворища бояр, яким не вистачало мiсця на Горi. На цих дворищах стояло чимало хиж дворян - ремiсникiв, холопiв, рабiв. Ще нижче розкиданi були, неначе ластiвчинi гнiзда, хижi, халупи, землянки простого люду - чадi. Це мiсце так i звалось - передграддям. За ним гори круто обривались, мiж ярами тяглось кiлька шляхiв до Почайни, ще один, найкрутiший узвiз, спускався до Днiпра нижче вiд Почайни.

Унизу, над самою Почайною - на Подолi - знову видно було хижi, землянки, намети, на кучугурi височiв дерев'яний Волос* (*Волос - бог худоби, торгiвлi.), бiля берега на тихiй водi стояли з опущеними вiтрилами лодiї й однодеревки киян. Вiд цього ж мiсця важкi пороми ходили й до лiвого берега, де починався й зникав у лiсах гостинець - шлях, яким рушали на конях у далекi країни купцi з Києва i яким приходили сюди чужi люди - заморськi гостi.

2

Тiльки лодiї пристали до жовтих круч Почайни, як туди прийшли купцi, пригнали вози, заходились все купувати, везти на торг. Гомiн стояв на березi, iржали конi, пiд ногами людей хмарами вставала пилюга. Незабаром один за одним навантаженi вози стали пiдiйматись на кручi.

Добриня ждав, доки все це скiнчиться, але й тодi, коли купцi й вози зникли, не пiшов слiдом за ними, а зупинився на кручi й довго стояв замислений i неспокiйний.

Аж тепер зрозумiв вiн, що в Києвi все буде не так просто, як здавалось йому здалеку, з Любеча. Приїдь до Києва вiн сам, як це бувало ранiше, нi про що й думати: ось - Подол, он - Гора, всi ворота йому вiдчиненi. З лодiї встав - у гридницю попав. А вже там йому i веприна, i конина, i, як це водиться, кухоль меду. Але ж вiн приїхав не сам, з ним Малуша. Он вона сидить, загорнувшись у ряднину, на кормi; принишкла, мовчить, переляканими очима позирає на Почайну, на берег. Що робити з нею, адже на Гору, до княжого двору, якоїсь дiвчини не пустять?!

Проте довго думати не доводилось. Вiн мусив щось робити, i то швидше, поки не настав вечiр i на Горi не опустили мосту й не замкнули ворiт.

- Ти вже сиди тут i жди, - сказав вiн Малушi, - а я пiду поникаю там i повернусь.

- Я сидiтиму й ждатиму, - вiдповiла дiвчина i, щоб брат не турбувався, навiть посмiхнулась.

Та коли Добриня закрокував по кручi й зник, їй стало страшно. Вона так загорнулась у ряднину, що видко було тiльки блiде чоло й надзвичайно великi очi, i схожа була на пташку, що, почувши небезпеку, щулиться, ховається в своєму гнiздi.