Святослав

Раз і другий, правда, до бесіди приєднувався старший болярин Сурсувул. Він, виявилось, бував ще за князя Ігоря в Києві, зустрічався з покійним князем, добре пам'ятав його. Княгиня Ольга аж здригнулася, почувши ці слова. Вона слухала б і слухала Сурсувула, але, помітивши, що кесареві і василісі не дуже подобалась розповідь старого воєводи, вона одразу заходилась розпитувати Сурсувала про щось інше.

Так і скінчився обід - у мовчанні, тиші. Усі дякували кесареві й василісі, мовчки вставали з-за столу, а десь далеко в сінях палацу хор співав тужну молитву.

Проте княгиня Ольга вважала б свою подорож до Болгарії безглуздою, якби не мала окремої розмови з кесарем. І тому, встаючи із-за столу, сказала цесареві, що приїхала до Преслави, щоб з ним поговорити.

- Так ми ж нібито про все вже й поговорили, - винувато відповів кесар, шукаючи очима василісу.

Але василіси в світлиці вже не було, вона вийшла з-за столу, як тільки скінчився обід, слідом за нею поспішили вийти і всі діти та родички її. Боляри й кметі ще потупцювали біля дверей і теж поспішили вийти. І тому трапилось так, що в світлиці залишились тільки кесар із болярином Сурсувулом і княгиня Ольга з своїми родичками, купцями й послами.

- Ні, кесарю, - зухвало промовила княгиня Ольга. - Я приїхала здалеку до Преслави і хотіла говорити з тобою, але досі ще нічого не сказала.

- То говори! - неохоче сказав кесар Петро і сів у крісло біля столу.

- Ви йдіть! - звеліла княгиня своєму почту й, коли ті вийшли, сіла напроти кесаря...

Тепер вони були вдвох - кесар і княгиня, ще болярин Сурсувул стояв оддалік. Він хотів нібито вийти, але не встиг і тепер уже мусив бути біля свого кесаря.

- Я, кесарю, хотіла сказати, - почала княгиня Ольга, - що їхала сюди не марно, а з великими сподіваннями, як колись сюди приїжджали князі Олег і Ігор, як завжди сюди приходили руські люди...

Десь далеко замовк хор, за вікнами вечоріло, сині присмерки заповзали в світлицю, де сиділи кесар і княгиня, і обличчя в них починали темніти.

- Я хотіла сказати, - вела далі княгиня, не почувши відповіді од кесаря, - що в дні давно минувші наші люди були міцно зв'язані між собою, наші князі й ваші кагани любили й поважали одні одних, і через те нам ніякі вороги не були страшні, а, навпаки, всі боялись Русі й Болгарії...

- Болгарії й зараз бояться, - гордовито промовив кесар Петро, - на Болгарію ніхто не нападає, ми також бережемо мир і любов...

- Русь також ні на кого не нападає, - посміхнулась княгиня Ольга, - і на Русь нині ніхто іти не сміє, - ми бережемо мир і любов... Але, кесарю Петре, нині світ не такий, яким був колись, далі він буде не таким, як нині... Зараз я об'їхала багато земель і бачу, що в світі є вражда, бачу, що і Русь, і Болгарія не мають доброго миру з Візантією...

- Візантія тридцять літ живе в мирі з болгарами, від неї ми маємо дань...

- Я хотіла би, - промовила й зітхнула княгиня Ольга, - щоб Болгарія жила в мирі з Візантією не тридцять, а триста літ, але щоб міцний мир був і між нами. Як Болгарія, так і Русь хоче миру. Але що буде, кесарю Петре, коли хтось нападе на Болгарію або на Русь?

- Я не хочу війни, я тридцять літ... - твердив кесар.

- А якщо хтось нападе на Болгарію чи Русь? - ще раз запитала княгиня Ольга.

Кесар мовчав, і тоді княгиня Ольга сказала:

- Пам'ятаючи дружбу отців наших, я приїхала сюди, щоб ствердити її нині і укласти ряд: аще хто нападе на Болгарію - Русь захистить її, аще нападе на Русь -матиму я болгар за спільників і друзів...

- Болгарія ні з ким не має ряду... Я не хочу війни... Я тридцять літ не мав брані... Ні, княгине, ні...

- А може, кесар Петро приїхав би, як я нині до Преслави, до нас на Русь?

- Ні! - схопився з стільця і на весь голос крикнув кесар Петро. - Я не воєвода, я хворий, я молюсь... і нікуди не поїду.

- Тоді прощай, кесарю Петре, - закінчила княгиня Ольга і встала з стільця. - Я піду. Болять мої кості й серце.

Вона вклонилась кесареві й тихим кроком вийшла з світлиці в сіни, де ждав її почет. Кесар Петро стояв і дивився їй услід. У світлиці темніло. Сурсувул вийшов з кутка світлиці й став навпроти кесаря.

- Болгарія повік шкодуватиме, - сказав він, - що кесар її Петро так говорив з київською княгинею.

- Що ти сказав?

- Я сказав і бачу, що, коли камінь кинуто в безодню, його вже ніщо зупинити не може. Горе Болгарії, кесарю Петре!

Після прийому княгині руської кесар Болгарії Петро прямує з жоною Іриною до своїх покоїв. Вже пізній час, спить Преслава, затихає шум у палаці, час спочити й василевсам.

І от вони залишаються вдвох. В опочивальні горять світильники. Це давня опочивальня каганів Болгарії, вподовж стін її на килимах висить зброя, на полицях стоїть посуд, між яким тьмяно поблискує кований сріблом келих, зроблений з людського черепа.