Святослав

- І поїсти нам треба було б, - продовжував він. - Ти, мабуть, забув і нічого з собою не взяв, Добрине. А я ніби знав - є в мене шматок веприни, є хліб і сіль...

- Не хочу я їсти, не хочуі - крикнула вона.

- Ти не кричи, не кричи, Малушо, - сполохано, з болем у голосі перебив її Тур, - не треба кричати, нічого це не поможе...

- Знаю, - згодилась вона, - гаразд, не буду кричати...

- Гей ти, Туре, Туре, - втрутився в розмову Добриня. - Ну що ж, хто в'їжджає на Гору під щитом - жде того велика честь і щастя?

- Не згадуй про це, - скорботно вимовив Тур, але ж одразу отямився й кінчив бадьоріше: - А хіба честь та щастя тільки на Горі? Я від слова свого не відступаю... Вір мені, Малушо, що коли ти в'їхала до Києва під щитом, то однаково жде тебе велика честь і слава. Ну, не в Києві, то в іншому місці. А хіба Будутин не княже село?!

Але було помітно: і Добриня, і Тур говорять не те, що хочуть, не кажуть вони про головне, про те страхітливе й невблаганне, що зруйнувало мрії, розбило життя. Отакі були Добриня і Тур - звичайні прості гридні княгині Ольги.

А потім удалині, позаду них, на ясному небі встав сірий пилок. Пізніше вони побачили, що шляхом навздогін їм мчить якийсь вершник, а ще пізніше пізнали княжича Святослава.

Тур зупинив коней, коли княжич наблизився до них впритул, і зстрибнув з саней...

- Здрав був, княжичу Святославе! - крикнув він. З саней схопились Добриня й Малуша, вони також привітались до княжича.

Святослав відповів на привітання і зійшов з коня.

- Ти, Добрине, - звернувся він до свого колишнього сотенного, - проїдь з гриднем Туром далі... А ти, ключнице, - він не назвав її імені, - залишся тут зі мною.

І Тур зрозумів, що княжич Святослав хоче говорити тільки з Малушею, провів далі коней. Замислений, пройшов за кіньми й Добриня. Ніхто з них не вимовив ні слова.

- Княжичу, - сказала Малуша, коли вони залишились тільки вдвох, - пощо женешся за мною?

Він аж здригнувся. Як могла Малуша запитувати про це в нього? Як же йому не гнатись, коли він любить її, не може бути без неї? Запалений, збуджений, охоплений нестримними почуттями, він ладен був зламати і вже зламав слово, яке дав уночі матері. Він поїхав слідом за Малушею, наздогнав її. І їй, може, досить зараз сказати одним однісіньке слово, щоб усе склалось надалі зовсім не так, як замислила княгиня Ольга. Бо він не змінився, він такий же, як і був, він жде, що скаже Малуша.

Але змінилась за цей час до невпізнання Малуша. Зовні цих змін не було видно; вона стояла перед княжичем Святославом така ж, яку він знав і яку любив: ставна, трохи бліда, з рум'янцями від морозу на щоках, в незвичайному темному платні, в шапці...

Проте щось нове з'явилось у Малуші, в самій її душі, і це княжич Святослав відчув одразу ж, коли вона сказата вперше, а потім знову повторила:

- Пощо, княжичу, женешся за мною?

- Я знав, шо княгиня вночі говорила з тобою, - задихаючись, промовив він. - Говорила вона й зі мною. Це було страшно, Малушо. Не сама вона говорила, за нею стоять воєводи, бояри, вся Гора... І тоді я на одну якусь мить завагався, згодився, - я не тільки людина, я княжич, князь. Проте я швидко зрозумів, що це неправда, я чув, як тебе забирали, мучився, терпів, страждав, а потім... потім погнався за тобою, і от стою тут... Чуєш, вернись, Малушо, ми вернемось разом з тобою!..

Малуша ледь посміхнулась блідими, пересохлими устами.

- Пізно ти за мною погнався, княжичу! Я ж тебе ждала вночі. О, яка це була довга і важка ніч. Але зараз Київ-город далеко, ніч минула, все минуло. За чим женешся, княжичу?

Щось надзвичайно просте, але разом з тим образливе, гірке було в її словах. І він крикнув, відповідаючи їй:

- За долею своєю я женусь, за щастям!.. Адже я люблю, люблю тебе!. .

Малуша обернулась і побачила, що Добриня і Тур стоять далеко від них, біля саней.

- Княжичу, мій княжичу, - сказала вона. - Ти любив мене тоді, в купальську ніч, я ж любила тебе і тоді, і зараз. Але пам'ятаєш, княжичу, я говорила, що з нашої любові не буде щастя, бо ти княжич, а я роба... І це так, це нас Купало звабив. Бо ти такий, як і був, - княжич, заступник людей, я ж роба, світлий княжичу, тільки роба, і такою мені бути.

- Перед такою робою я згоден, стати на коліна! - крикнув Святослав. - Чуєш, Малушо, я зараз стану на коліна...

- Княжичу Святославе, - перелякано відповіла вона. - Якщо ти зараз станеш передо мною на коліна, - це буде осрама, ти не будеш князем. Ні, не роби, не роби цього. Бачиш, на нас дивляться Добриня й Тур, а через них вся земля... Не ти переді мною, а я стану перед тобою на коліна...

І Малуша раптом впала на коліна серед снігів, промовила:

- Тебе я любила, князеві кланяюсь. Він не чекав, що Малуша так зробить, і, вкрай вражений, розгублений, стояв перед нею...

- Малушо! - вирвалось у нього. - Так що ж робити?

- Я їду туди, - відповіла Малуша, - де повинна бути, ти їдь назад, до города, княжичу. Чи дозволиш мені встати?

- Встань, Малушо! - сказав Святослав. Далеко біля саней мовчки стояли Добриня й Тур. Вона встала.

- Але я приїду туди, де ти будеш, Малушо...