Світло між двох океанів

— Якщо ти вижив на Матсайкері, то, може, і на Янусі витримаєш, — сказав Ральф. Він поглянув на годинник. — Йди-но подрімай трохи. Шлях неблизький, хлопче.

Коли Том знову піднявся на палубу, Блуї щось тихцем говорив Ральфу, а той несхвально хитав головою.

— Я просто хочу знати, чи це правда. Що такого, якщо я спитаю? — казав Блуї.

— Спитаєш мене про що? — вимовив Том.

— Чи… — Блуї подивився на Ральфа. Розриваючись між власною цікавістю та насупленим поглядом шкіпера, він почервонів і замовк.

— Та таке… То не моя справа, — сказав Блуї і подивився на воду, яка набула темно-сірого кольору і пішла брижами навколо катера. — Я був надто молодий. Мама не дозволила мені додати віку, щоб вступити на військову службу. Річ у тому, що я чув…

Том питально подивився на нього.

— Подейкують, ніби тебе нагороджено Військовим хрестом і чимось там ще, — випалив Блуї. — Мені казали, що бачили це у твоїх документах про звільнення з попереднього місця роботи, які ти подавав на Янус.

Том почав знову розглядати воду за бортом. Блуї поник, зніяковівши.

— Я про те, що справді пишався б, якби мав честь потиснути руку герою.

— Шматок латуні не робить тебе героєм, — відповів Том. — Більшості хлопців, які дійсно заслуговують на медалі, вже немає. На твоєму місці я б таким не страждав, друже, — сказав він і почав зосереджено вивчати мапу.

— Бачу землю! — вигукнув Блуї та передав бінокль Томові.

— Дім, милий дім на наступні півроку, — посміхнувся Ральф.

Том навів бінокль на сушу, яка, ніби морська почвара, виступала з води. З одного краю острова височіла скеля, від неї аж до протилежного берега тягнувся пологий спуск.

— Старий Невіл зрадіє, — промовив Ральф. — Скажу тобі, цей пенсіонер не дуже втішився, коли змушений був їхати сюди, щоб терміново замінити Тримбла. Та, якщо назвався грибом… У Маяковій службі жоден не покине маяк без нагляду, попри власне ставлення до цього. Але, попереджаю тебе, як у нас кажуть, він не «найщасливіший труп у морзі». Співрозмовник із Невіла Віттніша ніякий.

Причал розтягнувся на добру сотню футів від берега, він виглядав досить високим, щоб протистояти й найвищим припливам, і найлютішим штормам. Талі були оснащені, готові підняти вантаж на крутий підйом, де розташовувалися господарські споруди. Суворий, з різкими рисами обличчя чоловік десь за шістдесят чекав, поки вони пришвартуються.

— Ральфе, Блуї! — він недбало кивнув прибулим. — А ти — моя заміна, — звернувся до Тома.

— Том Шерборн. Радий знайомству! — відповів Том, простягаючи руку.

Старий якусь мить дивився на нього відсутнім поглядом, перш ніж згадав, що мав на увазі цим жестом новенький, і так рішуче шарпнув його за руку, наче хотів перевірити, чи не відірветься вона.

— Сюди, — сказав він і, не чекаючи, поки Том збере свої речі, поплентався до маяка. Було трохи пополудні, і після багатогодинної хитавиці Тому знадобився деякий час, щоб знову відчути під ногами тверду землю. Він схопив речовий мішок і, похитуючись, пішов за доглядачем, тоді як Ральф і Блуї почали вивантажувати припаси.

— Будинок доглядача, — сказав Віттніш, коли вони підійшли до невисокої будівлі з дахом із рифленого заліза. Позаду стояли три великі резервуари для дощової води поряд з низкою господарських будівель для потреб будинку та маяка. — Можеш залишити свій речовий мішок у коридорі, — сказав чоловік, відчинивши вхідні двері. — Нам ще потрібно багато чого оглянути. — Віттніш різко повернувся й попрямував прямо до маякової вежі. Хоча він і був уже в літах, та рухався, наче хорт.

Однак, коли пізніше старий почав розповідати про маяк, його голос змінився, ніби доглядач маяка говорив про вірного собаку або про улюблений кущ троянд.

— Після всіх цих років він усе ще зберіг свою красу, — сказав Віттніш.

Білокам’яна вежа маяка на тлі синяво-сірого неба здавалася подовгастою крейдяною паличкою. Ця стотридцятифутова споруда стояла неподалік від скелі на найвищій точці острова, і Том був уражений не тільки тим, наскільки вищим був цей маяк за ті, де він працював раніше, а і його витонченою елегантністю.

За зеленими дверима маяка все здалося більш-менш таким, як він і очікував. Приміщення можна було перетнути кількома замашними кроками, звук яких по зеленій лискучій долівці відбивався рикошетом шалених куль від круглих побілених стін. Дві шафки та столик — усі меблі, що були тут, — мали вигнуті форми, щоб пасували до округлої будівлі, і тулилися біля стін, немов горбані. У самому центрі кімнати стояв товстий чавунний циліндр, що вів аж у камеру зі світловим механізмом. У ньому розміщувалися ваги для годинникового механізму, який колись обертав світлооптичний апарат.