Світло між двох океанів

Вони тихо сиділи, п’ючи чай, слухаючи вітер, його завивання з океану. Іноді вітер відганяв хмару досить надовго, щоб дозволити сонячному променю пройти крізь скло на килим. Люсі вдихала аромати дому: стара деревина, дим від вогню й запах поліролю. Вона не наважувалася дивитися прямо на Тома, але озиралася кімнатою. Ікона святого Михаїла; ваза із жовтими трояндами. Весільна світлина Тома та Ізабель, які сяяли молодістю й сподіваннями. На полицях стояли книги про мореплавство, і маяк, і музику, деякі, наприклад «Зірковий атлас Брауна», настільки великі, що лежали рівно. У кутку було піаніно з нотними аркушами, складеними на ньому.

— Звідки ти почула? — нарешті запитав Том. — Про Ізабель?

— Мама сказала мені. Коли ви написали Ральфу Еддикоту, щоб повідомити, що вона хвора, він поїхав зустрітися з моєю матусею.

— У Партаґез?

— Вона тепер знову там живе. Мама забрала мене в Перт, коли мені було п’ять років, — хотіла почати все спочатку. Вона повернулася до Партаґеза, лише коли я вступила в Жіночу службу військово-повітряних сил 1944 року. Потім вона, здається, оселилася там з тіткою Ґвен, у Бермондсі, в дідусевому будинку. Я після війни залишилася в Перті.

— А твій чоловік?

Люсі весело усміхнулася.

— Генрі! Закоханий в авіацію… Він чудова людина. Ми одружилися минулого року. Мені так пощастило. — Вона поглянула на воду вдалині й сказала: — Я часто думала про вас обох, роками. Дивувалася вам. Але аж тоді, — Люсі-Ґрейс завагалася, — ну, тоді, коли в мене з’явився Кристофер, я насправді зрозуміла, чому ви двоє зробили так. І чому мама не могла вам цього пробачити. Я б убила за своє дитя. Без сумніву. — Вона розгладила спідницю. — Я дещо пам’ятаю. Принаймні я так думаю — наче уривки зі сну: маяк, звичайно, вежа; і щось схоже на балкон навколо неї — як це називається?

— Галерея.

— Я пам’ятаю себе у вас на плечах. І гру на піаніно з Ізабель. Щось про птахів на дереві і як кажу вам «до побачення». Потім усе наче перемішане, і я багато чого не можу згадати. Лише нове життя в Перті і школу. Та понад усе я пам’ятаю вітер, і хвилі, й океан: цього в мене не забереш. Мама не любить воду. Ніколи не плаває. — Вона поглянула на дитину. — Я не могла приїхати швидше. Я повинна була почекати, щоб мама… ну, дала своє благословення, думаю.

Дивлячись на неї, Том уловлював її дитячі риси. Але було важко поєднати жінку і ту дівчинку. Важко також спочатку відшукати молодшого чоловіка в собі, котрий так глибоко її любив. Однак він усе ще був десь там і на мить пригадав її чіткий, як дзвін, голос, який пищав: «Татку! Підіймай мене, татку!»

— Вона дещо залишила тобі, — мовив Том і підійшов до скриньки з камфорняка. Занурившись, дістав конверт і простягнув його Люсі-Ґрейс, яка хвильку потримала його, перш ніж відкрити.

Моя люба Люсі!

Минуло багато часу. Так багато часу. Я обіцяла, що триматимусь далеко від тебе, і я додержала слова, як би важко мені не було.

Я вже пішла, тому ти маєш цього листа. І це приносить мені радість, бо означає, що ти приїхала знайти нас. Я ніколи не втрачала надію, що ти приїдеш.

У скрині з цим листом є деякі з найперших твоїх речей: твоє плаття з хрестин, твоя жовта ковдра, деякі малюнки, які ти намалювала малям. І є речі, котрі я зробила для тебе за ті роки, — білизна і таке інше. Я зберегла їх для тебе — речі з тієї втраченої частини твого життя. На випадок, якщо ти прийдеш його шукати.

Ти тепер доросла жінка. Надіюся, життя було добрим до тебе. Сподіваюся, ти можеш пробачити мені те, що я тебе залишила. І те, що відпустила тебе.

Знай, що ти завжди була улюбленою.

З усією моєю любов’ю.

Елегантно вишиті носові хусточки, в’язані черевички, атласний капелюшок — вони були охайно складені в скриньку з камфорняка, яка приховувала речі з дитинства Ізабель. Том до цієї пори не знав, що Ізабель їх зберігала. Скалки часу. Уламки життя. Нарешті Люсі-Ґрейс розгорнула сувій, перев’язаний атласною стрічкою. Мапа Януса, прикрашена Ізабель так давно: пляж Утрачених Надій, бухта Спокою. Чорнило все ще яскраве. Том відчув гострий біль, пригадавши день, коли вона презентувала йому мапу, і власний страх через порушення правил. І на нього раптом знову хлинуло відчуття кохання і втрати Ізабель.