Світло між двох океанів

— Я не можу їхати назад у Партаґез. Я вже не його частина. — Жінка похитала головою, дивлячись на рух хмари. — Я не знаю, чому тепер належу.

Том піднявся й знову поклав долоню їй на руку.

— Ти частина мене, Із. Немає значення, де ми є.

— Це все ще правда, Томе?

Вона тримала частинку жимолості, неуважно погладжуючи листя. Том зірвав одне з кремових суцвіть.

— Раніше ми це їли, коли були дітьми. А ти?

— Їли їх?

Том надкусив вузьку трубочку квітки й висмоктав солодку краплю з нектарника.

— Ти відчуваєш його лише секунду. Але це варте того.

Він узяв іншу й приклав до губ Ізабель, щоб вона теж вкусила.

Розділ 37

Гоуптаун, 28 серпня 1950 року

Тепер у Гоуптауні не було нічого цікавого, за винятком хіба пристані, котра все ще шепотіла про дні слави, у які місто служило портом для Ґолдфілдса. Сам порт було закрито 1936-го, через кілька років після того, як Том та Ізабель сюди переїхали. Томів брат Сесил пережив свого батька лише на кілька років, і, коли він помер, грошей виявилося достатньо, щоб купити ферму за містом. Їхня власність була малою, згідно з місцевими мірками, але все ж межувала з узбережжям протягом кількох миль, а будинок стояв на гребені віддаль моря, від нього вдалечінь простягався пляж. Вони жили тихим життям. Іноді їздили в місто. Робітники допомагали по господарству.

Гоуптаун, розташований у широкій затоці приблизно за чотириста миль на схід від Партаґеза, був досить далеко для того, щоб вони не стикалися з кимось звідти. Але досить близько для батьків Ізабель, щоб подружжя могло приїжджати до них на Різдво щороку, аж до смерті. Том і Ральф час від часу писали один одному — лише вітання, короткі, прості, однак дружба не зникла. Ральфова дочка та члени її сім’ї переїхали в його маленький будиночок після смерті Гільди і добре доглядали батька, хоча тепер його здоров’я було кволим. Коли Блуї одружився з Кітті Келлі, Том та Ізабель вислали подарунок, але не відвідали весілля. Жоден із них ніколи не повертався до Партаґеза.

І найкраща частина двадцяти років протекла наче тиха сільська річка, поглиблюючи свій шлях із часом.

Пробив годинник. Майже час вирушати. Місто тепер у декількох хвилинах їзди асфальтованою дорогою. Не так, як тоді, коли вони прибули вперше. Том зав’язував краватку, і на нього зиркнув незнайомець із сивим волоссям; лише кліпнувши, він упізнав у дзеркалі себе. Тепер костюм висів на ньому вільно, між коміром та шиєю був простір.

У вікні піднімалися хвилі і, жертвуючи собою, перетворювалися на білу піну далеко від моря. Дивлячись на океан, важко повірити, що час минає. Єдиний звук — шум серпневих штормів.

Поклавши лист до скриньки з камфорного дерева, Том благоговійно закрив кришку. Досить скоро вміст утратить значення, як утрачена мова траншей, також ув’язнена в часі. Роки вибілюють значення речей, поки не залишається біле, ніби кістка, минуле, позбавлене почуття й змісту.

Рак закінчував свою роботу місяцями, відбираючи в неї дні, і нічого не залишилося, тільки очікування. Він тижнями тримав її за руку, сидячи біля ліжка.

— Пам’ятаєш той грамофон? — запитував Том. Або: — Цікаво, що сталося зі старою Мімі Мювет?

І вона слабо посміхалася. Деколи вона збиралася на силі й говорила:

— Не забувай обрізувати дерева, добре? — Або: — Розкажи мені історію, Томе. Розкажи мені історію зі щасливим кінцем.

І він гладив її щоку та шепотів:

— Одного разу була собі дівчинка, яку звали Ізабель, і вона була найенергійнішою дівчинкою на милі навкруги… — І поки розповідав історію, Том дивився на веснянки на її руці і помічав, як трохи набрякли суглоби на руках і перстень вільно ковзав шкірою поміж суглобів.

Ближче до кінця, коли вона вже не могла ковтати воду, він давав їй посмоктати куточок мокрої тканини і змащував губи ланоліном, щоб вони не тріскалися від сухості. Він гладив її волосся, тепер посріблене сивиною, заплетене у важку косу на спині. Він дивився, як піднімалися та опускалися її худі груди — з такою самою невпевненістю, яка, за його спогадами, була в Люсі, коли вона вперше прибула на Янус: кожен подих — битва і торжество.

— Шкодуєш, що мене зустрів, Томе?

— Я народився для того, щоб зустріти тебе, Із. Думаю, для цього я сюди попав, — мовив він і поцілував її в щоку.

Його губи пам’ятали той перший поцілунок десятки років тому, на вітряному пляжі надзахід сонця: смілива, безстрашна дівчина, яка керувалася тільки серцем. Він пам’ятав її любов до Люсі, миттєву й шалену, без жодних запитань — таку любов, яка за інших обставин залишилася б на все життя.

Він намагався показати Ізабель своє кохання в кожному вчинку щодня протягом тридцяти років. Але тепер не буде більше днів. Не можна буде нічого показати, і брак часу підштовхнув його.

— Із, — мовив він, вагаючись. — Чи є щось, про що ти хочеш мене запитати? Щось, що ти хочеш, щоб я тобі сказав? Будь-що. Я не дуже добре вмію говорити, але обіцяю: постараюся відповісти.

Ізабель спробувала посміхнутися.

— Отже, ти думаєш, уже близько кінець, Томе.

Вона злегка кивнула головою і поплескала долонею по його руці.

Він витримав її погляд.