Світло між двох океанів

— Я вперше побачила вас тому, що ви прийшли врятувати мене. Тоді ми не були знайомі й ви не зобов’язані були заступатися за мене. Це чогось варте, я думаю. І знаю, що, якби ви не знайшли моєї доньки, вона б померла. Я намагалася пам’ятати і про це також. — Жінка завагалася. — Я не прощаю вас… Вас обох. Так обманювати… Але я не хочу, щоб мене обтяжувало минуле. Те, що трапилося з Френком, сталося через людей, яких мучило минуле. — Вона, замислившись, деяку мить крутила обручку. — Іронія в тому, що Френк був би першим, хто б вам пробачив. Він би першим висловився на ваш захист. На захист людей, які помиляються. Це був єдиний спосіб віддати йому шану: вчинити так, як я знаю, що вчинив би він. — Ханна поглянула на Тома блискучими від сліз очима. — Я кохала свого чоловіка.

Вони стояли мовчки, дивлячись на воду. Нарешті Том заговорив:

— Роки, які ви втратили з Люсі, — ми ніколи не зможемо їх повернути. Вона чудова маленька дівчинка. — Реакція Ханни змусила його додати: — Ми ніколи не наблизимось до неї, обіцяю. — Його подальші слова застрягли в горлі, і він спробував знову: — Я не маю права вас про щось просити. Але якщо якогось дня, коли вона виросте, пригадає нас і запитає, то скажіть, що ми любили її. Попри те, що не мали права.

Ханна підвелась, обдумуючи щось.

— Її день народження — вісімнадцятого лютого. Ви не знали цього, правда?

— Ні, — голос Тома був тихим.

— І коли вона народилася, пуповина була обмотана навколо її шиї двічі. І Френк… Френк співав їй, щоб вона заснула. Бачите? Є речі, які я про неї знаю, а ви ні.

— Так, — він злегка кивнув.

— Я звинувачую вас. І я звинувачую вашу дружину. Звичайно, що так. — Вона подивилася прямо на нього. — Я так боялася, що моя донька ніколи не любитиме мене.

— Діти вміють любити.

Ханна звернула погляд на човен, який бився об пристань з кожною хвилею, і нахмурилася від нової думки.

— Ніхто ніколи тут не згадує, чому Френк і Ґрейс опинилися в тому човні. Жодна душа навіть не вибачилася. Навіть мій батько не любить говорити про це. Принаймні ви вибачилися. Заплатили ціну за те, що зробили з ним. — Через деякий час вона спитала: — Де ви живете?

— В Олбані. Ральф Еддикот допоміг мені знайти роботу в порту, коли я звільнився, три місяці тому. Так я можу бути біля своєї дружини. Лікарі кажуть, що їй потрібен цілковитий спокій. На цей момент їй краще бути в лікувальному центрі, де про неї можуть відповідно подбати. — Він відкашлявся. — Напевно, не слід вас більше затримувати. Сподіваюся, життя виявиться добрим для вас і для Лю… для Ґрейс.

— Бувайте! — сказала Ханна й попрямувала назад по пристані.

Сонце, яке заходило, вмочило евкаліптове листя в золото, а тим часом Ханна піднімалася стежкою до будинку батька, щоб забрати доньку.

— Це маленьке поросятко залишилося вдома… — говорив Септимус, покручуючи пальчик ноги онуки, котра сиділа на його коліні на терасі. — О, дивись, хто тут, Люсі-Ґрейс!

— Мама! Куди ти ходила?

Ханна знову була вражена схожістю усмішки доньки з Френковою, Френкові очі, його світле волосся.

— Можливо, колись я тобі розповім, маленька, — мовила вона і легко поцілувала дівчинку. — Підемо тепер додому?

— Ми можемо повернутися до дідуся завтра?

Септимус засміявся.

— Ти можеш відвідувати дідуся в будь-який час, принцесо. Коли захочеш.

Лікар Самптон був правий: із часом маленька дівчинка поступово звикла до свого нового чи, мабуть, старого життя. Ханна, простягнувши руки, чекала, щоб її донька забралася на них. Її батько посміхався.

— Ось так, дівчинко. Ось так.

— Давай, люба, ідемо.

— Я хочу йти сама.

Ханна опустила дівчинку, і дитина дозволила, щоб її повели крізь хвіртку й уздовж дороги. Ханна ішла повільно, щоб Люсі-Ґрейс могла встигати.

— Бачиш кукабару? — запитала жінка. — Здається, наче вона посміхається, правда?

Дівчинка не звернула особливої уваги, поки птах не вибухнув сміхом, схожим на автоматну чергу, коли вони наблизились. Вона зупинилася здивована і дивилась на створіння, котре ніколи так близько не бачила. Він знову відбарабанив свій хрипкий клич.

— Він сміється. Певно, ти йому сподобалася, — мовила Ханна. — А може, збирається на дощ. Кукабари завжди сміються, коли наближається дощ. Ти можеш видати його звук? Він робить ось так. — І вона точно зімітувала голос птаха, чого навчила її мама десятиліття тому. — Ну ж бо, спробуй.

Дівчинка не впоралася зі складним звуком.

— Я буду чайкою, — мовила вона й видала абсолютно точну імітацію пташиного голосу, який знала найкраще, — пронизливий, різкий свист. — Тепер ти зроби так, — мовила Люсі-Ґрейс, і Ханна засміялася з власної невдалої спроби.

— Ти повинна мене навчити, серденько, — сказала жінка, й вони обидві пішли.