Світло між двох океанів

— Витягнути його нагору буде досить важко. Краще залишити тут, поки не надійде допомога. А щоб на нього не сідали пташки чи мухи, піду принесу з комори шматок парусини. — Він говорив досить спокійно, але руки й обличчя його стали холодними. Старі призабуті тіні затьмарили яскраве осіннє сонячне світло.

Янус Рок займав приблизно квадратну милю луків. Трави´ було достатньо, щоб прогодувати кілька овець, кіз та курей, а родючого шару ґрунту вистачало, щоб зробити кілька грядок городини. Дві норфолкські сосни, що височіли над островом, були там єдиними деревами. Їх посадила бригада будівельників з Пойнт-Партаґеза, що побудували маяк ще 1889-го, понад тридцять років тому. Кілька старих могил нагадували про загибель корабля задовго до того; тоді судно «Гордість Бірмінґема» серед білого дня напоролося на жадібні скелі. На такому ж судні через деякий час з Англії привезли і сам маяк, що гордо носив ім’я компанії «Ченс Бразерз», гарантії найпередовіших технологій тієї пори. Його можна було зібрати і встановити будь-де, навіть у не надто гостинних чи у важкодоступних місцях.

Течіями до острова прибивало найрізноманітніші речі; наче між двома ґвинтами, тут кружляв усілякий мотлох: уламки кораблів, ящики з-під чаю, китовий вус. Речі з’являлися в різний час і по-різному. Уже кілька десятиліть маякова вежа надійно височіла посередині острова, а до неї, побоюючись різких вітрів, прихилилися будинок доглядача та господарські будівлі.

Ізабель сиділа на кухні за старим столом, у руках вона тримала дитину, загорнену в пухнасту жовту ковдру. Том повільно витер черевики об килимок, увійшов до кімнати й поклав на плече жінки свою мозолясту руку.

— Я накрив бідолаху. А як маленьке?

— Це дівчинка, — з усмішкою сказала Ізабель. — Я викупала її. Здається, здоровенька.

Дитина дивилася на Тома широко розплющеними очима, вбираючи його погляд.

— Як вона це все перенесла? — подумав він уголос.

— Ми попили трошки молочка, правда, солоденька? — воркувала Ізабель, звертаючись до дівчинки. — Ой, вона просто досконала, Томе, — сказала жінка й поцілувала дитину. — Господь знає, через що вона пройшла.

Том узяв пляшку бренді із соснового буфета, налив собі трохи й вихилив одним махом. Потім сів поруч із дружиною, спостерігаючи, як світліло її обличчя, коли вона розглядала скарб у своїх руках. Дитина стежила за кожним рухом очей жінки, неначе Ізабель могла зникнути, якщо відвести погляд.

— Малесеньке, — наспівувала Ізабель, — бідолашне малятко. — Дитина тулилася обличчям до її грудей. Том відчув сльози в голосі дружини, і в повітрі між ними повис невидимий спогад.

— Ти їй сподобалася, — сказав він. Потім, майже шепочучи, додав: — Я уявив, як би все було… — І швидко закінчив: — Тобто… Я не про те… Просто материнство у тебе в крові, от і все, що я хотів сказати. — Він погладив Ізабель по щоці.

Вона подивилася на чоловіка.

— Знаю, коханий. Я знаю, про що ти. Я відчуваю те саме.

Він обняв дружину й немовля. Ізабель, зачувши запах бренді в його подиху, стиха вимовила:

— Томе, слава Богу, що ми знайшли її вчасно.

Том поцілував жінку, а потім приклав губи до дитячого чола. Вони так і стояли якийсь час, поки дитина не почала викручуватися, намагаючись виштовхати кулачок з-під ковдри.

— Ну добре. — Том, піднявшись, випростався. — Піду і дам сигнал, повідомлю про човен; хай відправлять катер по тіло і по маленьку панянку.

— Тільки не зараз! — мовила Ізабель, торкаючись пальчиків малятка. — Тобто навіщо поспішати? Тому чоловікові вже краще не стане. А це малесеньке курчатко сьогодні вже досить довго нагойдалося в човні. Дай їй трохи часу. Хай хоч віддихається.

— Дістатися сюди забере кілька годин. З нею буде все гаразд. Ти вже заспокоїла малесеньку.

— Давай просто почекаємо. Урешті-решт, це нічого не змінить.

— Люба, я мушу записати все це у вахтовий журнал. Ти знаєш, що я повинен негайно все повідомляти, — сказав Том, в обов’язки якого входило відзначати кожну важливу подію на маяку чи поблизу нього, від погоди та суден, що проходять повз, до проблем із механізмом маяка.

— Зроби це вранці, гаразд?

— А раптом це шлюпка з корабля?

— Це човен, а не шлюпка, — відповіла Ізабель.

— У дитини, ймовірно, є мати, яка чекає її десь на суші, рве на собі волосся. Якби з тобою таке трапилося?

— Ти бачив кофтину. Мати, напевно, випала з човна й потонула.

— Люба, ми не маємо жодного уявлення про неї. Або про те, що то за чоловік.

— Це найбільш вірогідне пояснення, чи не так? Немовлята самі батьків не покидають.

— Ізі, все можливо. Ми просто цього не знаємо.

— Ти коли-небудь чув про немовля, яке відправилось у плавання без матері? — Жінка тісніше пригорнула до себе дитину.

— Ізі, справа серйозна. Чоловік помер.

— А дитина — жива. Томе, май співчуття в серці!

Щось у її тоні вразило його. Через це, замість того щоб просто суперечити дружині, він зупинився й замислився над її проханням. Може, їй потрібно провести ще трохи часу з дитиною. Можливо, він їй це завинив. Запала тиша, Ізабель повернулася до нього з мовчазним благанням.