Світло між двох океанів

— Якщо це справді крайній випадок… — Том визнав, що йому важко знайти слова, — я зможу відкласти сигнал до ранку. Але це буде перше, що я зроблю, коли згасне світло маяка.

Ізабель поцілувала чоловіка й стиснула його руку.

— Мені краще повернутися до світлової камери. Я саме замінював паровивідну трубку, — сказав він.

Коли Том ішов стежкою, то почув солодкі ноти голосу Ізабель, яка співала:

Вітре, на південь ти вій, повівай,
Хвилі на синьому морі здіймай.

Хоча звуки пісні були мелодійними, Тому ставало дедалі важче здійматися сходами маяка й відганяти дивну тривогу через ту поступку, що він зробив.

Розділ 1

16 грудня 1918 року

— Так, я це розумію, — сказав Том Шерборн.

Він сидів у спартанській кімнаті, такій самій задушливій, як і той день. Сиднейський літній дощ тарабанив у вікно і примушував людей на тротуарі поспішати в укриття.

— Я серйозно говорю, що там дуже важко. — Чоловік за столом нахилився вперед для більшої виразності. — Це не відпочинок на природі. Байрон-Бей не найгірша вакансія на маяку. Але я хочу переконатися, що ви знаєте, на що погоджуєтеся.

Він злегка підбив великим пальцем тютюн і запалив трубку. Супровідний лист Тома описував ту саму історію, що й у багатьох молодиків того часу: народився 28 вересня 1893-го; пройшов війну, має досвід роботи з Міжнародною системою кодових сигналів і азбукою Морзе; у хорошій фізичній формі, звільнений з військової служби з доброю атестацією та збереженням привілеїв. Правила передбачали, що перевага надавалася колишнім військовослужбовцям.

— Не може бути, — Том замовк, та за мить продовжив: — Попри всю повагу, пане Кафлен, я не думаю, що там буде важче, ніж на Західному фронті.

Чоловік знову проглянув деталі наказу про звільнення Шерборна з військової служби, позирнув на Тома, шукаючи щось у його очах, обличчі.

— Ні, синку. Щодо цього ти маєш рацію. — Він почав строчити деякі правила. — Ти оплачуватимеш проїзд за власний кошт. Ти на вахтовій роботі, тому вихідних не передбачено. Постійні співробітники отримують місячну відпустку наприкінці кожного трирічного контракту. — Він узяв товсту ручку й підписав форму, що лежала перед ним. Потім поводив штемпелем по штемпельній подушці та поставив у трьох місцях документа печатку.

— Ласкаво просимо до лав Маякової служби Співдружності!

На бланку мокрою фарбою блищала дата «16 грудня 1918 року».

Пробувши півроку в Байрон-Бей, містечку на узбережжі Нового Південного Уельсу, з двома іншими доглядачами та їхніми сім’ями, Том вивчив основи життя на маяку. Після того він потрапив вахтовим на Матсайкер, дикий острів, розташовний на південь від Тасманії, де майже щодня дощило й курей здувало в море штормами.

На маяку в Тома Шерборна було вдосталь часу, щоб думати про війну. У його пам’яті проносилися обличчя та голоси хлопців, що стояли поруч із ним і так чи інакше рятували його життя, тих, чиї передсмертні слова він почув, і тих, чиє бурмотіння не міг розібрати, але хай там як, він ствердно хитав головою у відповідь.

Томові пощастило не бути серед чоловіків, чиї ноги трималися лиш на жмутку сухожиль або чиї кишки каскадом випадали з тіла, як слизькі вугрі. Його легені не злипалися, а мозок не став кашуватим від газу. Але він так само постраждав від війни, як і вони, адже був змушений жити в шкурі людини, яка зробила те, що мусила тоді робити. І тінь того, іншого, чоловік ховав глибоко в собі.

Він намагався не замислюватися над цим, хоча знав багатьох, кому це так і не вдалося. Через те він жив власнимм життям, силкуючись не торкатися питань, на які в нього не було відповідей. Коли йому снилися ті часи, котрі він пережив, Том здавався собі восьмирічним хлопчиком з руками в крові. І цьому маленькому хлоп’яті протистояли чоловіки з рушницями та багнетами. Він хвилювався через те, що його шкільні шкарпетки зсунулися, а підтягнути їх Том не мав можливості, бо для цього потрібно опустити рушницю, яку він ледь тримав. До того ж ніде не міг знайти свою матір.

Потім Том прокидався, а довкола — тільки вітер, хвилі, світло й складний механізм, який підтримував палахке полум’я і повертав світловий апарат маяка. Завжди повертав, повсякчас був на варті безпеки.

Якби Томові вдалося сховатися подалі від людей, від спогадів, час зробив би діло.

Янус Рок розташовувався за тисячі миль на захід від будинку в Сиднеї, де минуло Томове дитинство. Але маяк на Янусі був останнім слідом Австралії, що він бачив, коли його корабель плив у Єгипет 1915 року. Ще кілька миль від берега Олбані їх супроводжував запах евкаліптів, і коли аромат зник, Том раптом боляче відчув втрату того, за чим і не думав сумувати. А за кілька годин він побачив світло маяка, найвіддаленішої точки батьківщини, і спогад про нього, як прощальний поцілунок, залишався з Томом протягом усіх цих пекельних років. Коли в червні 1920 року він отримав звістку, що на Янус терміново потрібен доглядач, то відчув: маяк кличе його.