Капітан Попенко вчився з Горбатюком в одному класі, а потім в одній групі на юридичному факультеті. Були друзями дитинства. Завзятими любителями пригод і таємниць. Тому й подалися у юристи, у слідчі. Тільки один потрапив у карний розшук, а другий в ОБХСС — так уже склалося.
— Ну що таке? Замість того, щоб давно закидати вудочки на річці, ти... — гучно вигукнув капітан Попенко, штовхаючи двері кабінету.
— Вибачай, друже, не до риболовлі. Справа.
— У нас з тобою без кінця справи. Одна закінчується, друга починається. Сьогодні ж неділя. Тобі відпочинок потрібен? Що таке?
— Хлопець один зник. П'ятикласник.
— Ну-у... Скільки тих п'ятикласників щодня зникає і з'являється! Чи то ми з тобою не зникали? Згадай, як самі у ліс гайнули й заблудилися, аж на другий день повернулися. Забув? У мене досі, як згадаю, вухо болить, яке тато крутив.
— То інша справа. Тут хлопець зайшов у туалет шкільний, на третьому поверсі. І не вийшов. Наче у повітрі розтанув.
— Хто це бачив?
— Друг його, однокласник.
— І більше ніхто?
— Ніхто.
— Вигадує той друг-однокласник. Фантазує.
— Я сам спершу так думав. Але потім повірив. Дуже щиро хлопець каже. І професійна інтуїція мені підказує, що так воно й було.
— Як? Розчинився у повітрі?
— Ні. Але що зайшов і не вийшов...
— А де ж він дівся?
— Оце мене й мучить... Ти ж знаєш, що таке інтуїція у нашій справі.
Капітан Попенко зітхнув:
— Знаю. Незбагненна річ. Але без неї... Ану, розкажи трохи детальніше.
І капітан Горбатюк почав розказувати те, що ви вже знаєте.
— Він вийшов! — переконано сказав капітан Попенко, вислухавши все до кінця.
— Як?
— Дуже просто. Ногами.
— Але Женя Кисіль не зводив погляду з дверей. Я йому вірю. Він дуже хотів помиритися, чекав. А коли людина чекае, не хоче пропустити...
— От не зводив погляду, а на якусь мить, мабуть, щось його увагу відвернуло і в цей час... Всі ж фокуси ілюзіоністів на цьому побудовані.
Телефон задзвонив так несподівано, що обидва капітани мимохіть здригнулися.
— Капітан Горбатюк слухає.
— Товаришу капітан! Він тільки що дзвонив! — Жіночий голос тремтів і зривався.
— Хто?
— Вітасик... Тобто... — Вона замовкла.
— Дзвонив? От бачите! Я ж вам говорим, що знайдеться! — Капітан Горбатюк від збудження не помітив, що він перебив її і кричить, потім враз опам'ятався:
— Пробачте! Пробачте! Я вас перебив. — І, прикривши трубку рукою, тихо сказав другові:
— Це мати хлончика. Він дзвонив.
— От бачиш! Даремно зірвав рибалку! Бармалей! — Капітан Попепко посварився на нього кулаком.
— Але то був не він, — тихо сказала на тому кінці дроту жінка, — Я так хвилююсь... — в голосі її бриніли сльози.
— Що?! Як — не він?! — здивовано спитав Горбатюк.
— Не він, не він. Голос був не його.
— Ну, заспокойтесь. По телефону іноді так змінюється голос.
— Що ж я — голосу свого сина не можу впізнати? Що він — не говорив зі мною по телефону? То був не він. — Вона заплакала.
— Стривайте, стривайте. Не хвилюйтесь. Давайте по порядку. Перекажіть все як було. Постарайтеся згадати все до найменших дрібниць.
— Ну... Раптом дзвінок... І, знаєте, серце у мене чогось... я наче відчула... ще не беручи трубки... Але дзвінок міжміський… вони ж відрізняються ... довші й наче настирливіші... Я схопила, до вуха і — аж закам'яніла вся: «Мамочко! Це я! Не хвилюйся! Зі мною все в порядку! Я, може, не приїду ще два-три дні... Але ти не хвилюйся. Все буде добре!» Та голос абсолютно чужий, не його... «Хто це?» — питаю, ледь яе вмліваючи. «Та я ж, Вітасик!» — «А чого в тебе такий голос... не твій?» — «Правильио! Не мій! — каже. — Але все одно це я». — «Де ти?» — «Потім все розкажу. Потім. Говорити більше не можу. Прощай! Не хви...» — і перервалося. І такий короткий гудок — пі! — як після міжміської розмови. Що це означає?.. Боже мій! Я так хвилююся!
— Ну, по-перше, тепер підстав хвилюватися менше, ніж було. Син ваш живий. Це ясно. І це головне. А щодо голосу — телефон, та ще міжміський, як ви кажете, може так спотворити голос, що його й рідна мама не впізнає. Що в даному разі й відбулося.
— Ви думаєте? А чого він сказав «Не мій голос»? Що це означає?
— Ну... може, хотів сказати, що застудився, захрип...
— Ні. Ніякої хрипоти. Голос дзвінкий... Але не його. Не його. Що це може бути? Може... може, його викрали?..
— Хто?
— Якісь... мафіозі. Зараз же пишуть, що і в нас...
— Наскільки мені відомо, ви не підпільні мільйонери, ніякими аферами не займаєтесь, отже, викрадати вашого сина нікому немає жодного сенсу. А просто так дітей не викрадають.
— Але що ж тоді думати? Що? — майже істерично вигукнула мати.
— Заспокойтесь. Візьміть себе в руки. Ми постараємося зробити все, щоб знайти вашого сина.
— Я вас благаю! Я вас прошу!.. Пробачте... Пробачте... До побачення...
Поклавши трубку, капітан Горбатюк переказав другові цю несподівану й дивну телефонну розмову.
— Ну, що скажеш?
— Скажу, що той твій «пропащий» п'ятикласпнк — свиня, точніше — порося. Не жаліє матері. І я б із задоволенням нам'яв йому вуха. Як колись мені тато. Хоча це нічого не дає. Бо потяг до авантюр у цьому віці нездоланний. Ти ж сам пам'ятаєш. Якщо вдача мандрівна, то...
Александр Иванович Куприн , Константин Дмитриевич Ушинский , Михаил Михайлович Пришвин , Николай Семенович Лесков , Сергей Тимофеевич Аксаков , Юрий Павлович Казаков
Детская литература / Проза для детей / Природа и животные / Малые литературные формы прозы: рассказы, эссе, новеллы, феерия / Внеклассное чтение