Таємничий голос за спиною

— Більше нема... Наче скакав по асфальту і тільки раз оступився. Може, й справді був цокіт... їздить же візник у циліндрі на фаетоні «Ренесанс», дітей катає. Тільки не в цьому парку. Та й фаетон ти б помітив. Він так швидко не зникне. От загадуєш ти мені ребуси-кроксворди!

— Ну, не вигадую я, не вигадую! Чесне слово!

— Та в тому-то й біда, що я тобі вірю. Але нам з тобою, боюсь, ніхто не повірить. От, їй-богу!.. Не слідство, а якась міфологія.

Провівши Женю майже до самого дому, капітан повернув назад. І знову пішов через парк. Власне, він ішов у школу, коли зустрів Женю. Йому треба було негайно поговорити з директором школи Регіного Ігнатіївною. В кишені у капітана лежав лист, який щойно підкинули. Не надіслали поштою, а саме підкинули. Він лежав на підвіконні його кабінету й був адресований саме йому, капітану Горбатюку. І прізвище адресата на конверті і сам лист були надруковані на машинці.

«Товаришу капітан! Поспішайте, якщо не пізно. Може, Вітасик Дорошенко вже й неживий. Він совав носа туди, куди не слід. Зацікавтесь наркоманами з десятого «а».

Підпису не було.

Анонімки бувають різні. На цю не прореагувати було неможливо.

Капітан ішов по безлюдній алеї, поринувши у свої думки.

«Яка це біда — наркоманія. Звідки вона взялася на нашу голову? Скільки непоправного лиха приносить. І найстрашніше, що вона поширюється серед школярів. Довірливі й немудрі, спонукані могутнім і незнищенним потягом до незвіданого, цікавістю жадібної до пізнання нового душі, вони як метелики на вогонь летять і згорають. Заради того проклятого смертельного кайфу вони стають здатні на будь-яку підлість, на злочин, навіть на вбивство»...

— Вбивства нема... Він живий! — пролунав за спиною капітана хриплуватий басок.

Капітан різко обернувся.

Ззаду не були нікого.

І в ту ж мить капітан почув цокіт копит, що віддалявся.

Скільки сягало око, алея була безлюдна...

РОЗДІЛ IV

Десятикласник Валера.

Ниточка для версії.

— Тобі треба звернутися до невропатолога, дорогий друже. — сказав капітан Попенко.

— Не знаю. Може, й треба, — зітхнув Горбатюк. — То що — й хлопцеві звергатися? Масовий психоз?

— Ну, хлопець — явний фантазер. І друг зник з туалету безслідно, і таємничий голос за спиною... І цокіт копит... Щось багатенько.

— Але слід від підкови я на власні очі бачив.

— Проте увечері, як ми з тобою пішли, його вже не було.

— Цілком природно. Після того знову пройшов дощ. Слід змило.

— Навіть і натяку не було.

— Може, я не зовсім точно запам'ятав місце. Я був стривожений тим листом.

— От з цього й треба починати. Ти був знервований. А вдача у тебе вразлива з дитинства. Під впливом розповіді хлопця, та ще й того сліду на мокрій землі, схожого на підкову, тобі й вчулося...

— Ні, Толю... не вчулося. — Горбатюк похитав головою, — То не була слухова галюцинація. Я виразно чув і голос — хриплуватий басок — і цокіт копит.

— Ну, добре, залишимо поки що це... Ти хоч не кажи нікому, особливо хлопцеві.

— Та поки що не казатиму. Звичайно.

— Розкажи про свою розмову з директоршою.

— Нічого конкретного розмова поки що не дала. У десятому «а» учні різні. Є серйозні, які готуються до вступу в інститути, вчаться — ніколи, як то кажуть, і вгору глянути. А є й лайдаки, шумовиння — у голові лише дискотеки, «важкий метал», шмотки, закордонна апаратура, відео і те-де. Вона запевняє, що відвертих наркоманів, тих, що на шприц сідають, нема. Але є групка, що гуртується навколо Валери Лобуренка, сина директора кооперативного кафе, — поведінки небездоганної. І випивають, і гуляють, і, здається, травку покурюють. Того Валеру двічі навіть затримували. За бійку. Один раз — на стадіоні, з фанатами. Вдруге на концерті рок-музики.

— Стривай-стривай, Валера, кажеш? А як того вусатого звали, що з туалету вийшов?

— Теж Валера. Але то дев'ятикласник.

— Треба перевірити. Хлопчик міг помилитися. Для п'ятикласника десятикласник і дев'ятикласник — різниця невелика.

— Це вірно.

— От уже й щось конкретне. Це не таємничий голос за спнною, не цокіт невидимих копит. А живий десятикласник. Ниточка для версії.

Був пізній вечір. Вони сиділи на балконі дванадцятого поверху і дивилися, як миготять унизу вогні міста.

Їхні квартири були поряд, на одній площадці. Так уже склалося: друзі дитинства, що сиділи за однією партою в школі і в інституті, вони зараз були й сусідами. Вони одержували квартири одночасно у відомчому будинку і попросили, щоб їх поселили разом. Добре, коли поряд вірний друг, коли є з ким поралитися. Особливо коли ти слідчий і стикаєшся з такими ситуаціями, що однієї голови буває замало. Недарма у Шерлока Холмса був Доктор Ватсон...

А Женя Кисіль у цей час лежав на тахті і ніяк не міг заснути. Він все згадував і згадував те, що відбулося в алеї парку. І серце його калатало, як дзвін.