Таємничий лицар

— То приїхав попоїсти. На Трьох Сестрах їдять саму рибу, чи не так? А риба добряче набридає. До речі, ти добре попоїв? Я приніс тобі пів-каплуна і трохи сиру.

Дунк заходився вигрібати харчі з кишені киреї.

— Нам подавали реберця, пане. — Яйк навіть не вийняв носа з книжки. — Пан Розставець бився за Чорного Дракона, пане.

— Як і старий пан Явтух. Може, не такий той дракон був і поганий, га?

— Може, пане, — відповів Яйк, — але…

— Я бачив драконяче яйце. — Дунк завбачливо долучив принесені харчі до їхніх сухарів та солонини. — Воно червоне, майже цілком. А в пана Кровокрука є драконяче яйце?

Яйк опустив книжку.

— Звідкіля? Він підлого роду.

— Він байстрюк, але роду чесного.

Так, пан Кровокрук народився не з того боку ковдри, як то кажуть люди, але батьків мав найвельможніших. Дунк зібрався був розповісти Яйкові про почуте, коли помітив його обличчя.

— Що в тебе з губою?

— Побився, пане.

— Ану дай подивлюся.

— Та нічого, тільки трохи кровило. Я змастив вином.

— З ким ти бився?

— З іншими зброєносцями. Вони казали…

— Байдуже, що вони казали. Що я тобі казав?

— Припнути язика і не спричиняти клопоту. — Малий торкнувся розбитої губи. — Але вони назвали мого батька братовбивцею.

«Він справді братовбивця, хлопче, хай і не зумисний.» Дунк сто разів казав Яйкові не брати подібні слова до уваги. «Ти ж знаєш правду. Цього досить.» Вони чули одне й те саме усюди: у корчмах і поганючих шинках, навколо табірних вогнищ у лісі та степу. Уся держава знала, як принц Маекар булавою розтрощив голову Баелорові Списоламу на Ясенбродській луці. Балачки про лихий намір були неминучі.

— Ну то й назвали. Бо не знали, що принц Маекар — твій батько. Інакше б мовчали.

«В очі мовчали б. А за спиною — патякали б досхочу.»

— То що ти сказав тим зброєносцям, замість припнути язика?

Яйк зіщулився.

— Що принц Баелор загинув випадково, і що принц Маекар любив свого брата. А тоді зброєносець пана Аддама пожартував, що принц залюбив брата аж до смерті, а зброєносець пана Малора — що й іншого брата Аериса залюбить так само. Отоді я його і тріснув. Добряче тріснув.

— От би тебе добряче тріснути. Щоб на додачу до губи ще й вухо напухло. Твій батько саме так би й вчинив, якби був тут. Гадаєш, принцові Маекару потрібен такий захисник його честі? Що він казав тобі, коли відсилав зі мною?

— Вірно служити вам зброєносцем, не уникати ніякої роботи, терпіти всякі негаразди.

— А ще?

— Коритися законам короля, правилам лицарства і вашим наказам.

— А ще?

— Голити або фарбувати волосся, — неохоче продовжив малий, — нікому не казати свого імені.

Дунк кивнув.

— Скільки ж вина випив той хлопець?

— Він пив ячмінне пиво.

— Бачиш? То ячмінне пиво балакало, а не він. Слова — то вітер, Яйку. Хай собі летять мимо.

— Деякі слова — то вітер. А деякі — зрада. — Що не кажи, а хлопець умів стояти на своєму. — Це зрадницький турнір, пане.

— Хіба тут самі зрадники? — Дунк заперечливо хитнув головою. — Та якщо навіть і так, їхня зрада сталася дуже давно. Чорний Дракон мертвий, а ті, хто йому служив, повтікали або отримали прощення. Та й неправда це. Он сини пана Маслоплава билися за обидві сторони.

— Ну то він — напівзрадник, пане.

— Радше був ним шістнадцять років тому. — Дункова легковажна зухвалість, викликана вином, розвіялася. Тепер він почувався роздратованим і майже тверезим. — Розпорядником забави є управитель пана Маслоплава на ймення Звитух. Знайди його та запиши мене. Стій, ні… справжнє ім’я казати не треба.

У такому великому та шляхетному товаристві хтось легко міг пригадати пана Дункана Високого з Ясенбродської луки.

— Запиши мене як Лицаря Шибениці.

Простий люд полюбляв, коли на турнірі з’являвся таємничий лицар.

Яйк обережно торкнувся пальцем розпухлої губи.

— Перепрошую, пане. Як Лицаря Шибениці?

— За малюнком на щиті.

— Гаразд, але ж…

— Роби, що кажуть. Ти вже досить начитався для цієї ночі.

І Дунк загасив свічку, прищипнувши її великим та вказівним пальцями.

IX

Сонце зійшло гаряче, важке, невмолиме.

Від білих стін замку піднімалися тремтливі хвилі спекоти. Повітря пропахло випаленою землею і пошматованою травою. Жоден подих вітру не ворушив біло-жовто-зелені корогви над цитаделлю та брамною баштою. Грім дуже непокоївся; Дунк його таким і не пам’ятав. Поки Яйк затягував попругу, кінь теліпав головою з боку в бік і навіть шкірив на малого свої добрячі зуби.

«Спекотно» — подумав Дунк, — «і людям, і коням». Такі вже вони, бойові коні — лагідний норов не про них. «А в цю спеку і самій Матері урвався б терпець.»

Посередині двору бійці почали чергову сутичку. Пан Гарберт виїжджав на золотистому румаку в чорних ладрах з червоно-білими зміями дому Пужел; пан Франклин — на гнідому коні у сірому шовковому чабраку з баштами-близнюками дому Фрей. Коли вони з’їхалися, червоно-білий спис розколовся чисто навпіл, а синій вибухнув трісками, але жоден лицар не впав з сідла. З глядацького помосту та від стражників на замкових мурах почулися вітання з оплесками, але короткі, ріденькі та мляві.