Таємниця Країни Суниць

Пасмо жовтої куряви все наближалося до того місця, де зайняли оборону хоробрі друзі. Бевзики мчали вперед, потім спинялися, і на позицію Антощиного загону летів град камінців. Вороги чнову стромляли рогатки за паски і натискали на педалі.

— Антошко, а Дон-Кіхот теж був хоробрий і благородний лицар, — канючила Лариска, — а сам ходив у перукарському тазику!..

— Це правда, — заклопотано мовив Антошка. — Мені брат розповідав.

— А мені мама! — зраділа Лариска і хутко наділа на голову командира свою блискучу мисочку. А щоб та не спадала, дівчинка висмикнула з кіски червону стрічку і прив’язала мисочку до Антощиної голови.

Тільки встигла вона зав’язати бант йому під підборіддям, як уже зовсім близько почулося:

— Чики-брики!.. Чики-брики!..

Бевзики насувалися цілою лавиною. Їх було, мабуть, учетверо більше, ніж у Підлабузнівську.

Ледве Антошка вистромив голову, як по мисочці заляскали камінці.

— Вогонь!..

Хлопчики почали щосили кидати каміння. Он один бевзик ухопився за круглу голову. А он другий перекинувся, та так здорово, що велосипед опинився на ньому. Третій і четвертий повернули назад. Але старший гукнув:

— Чики-брики! За мною!

І бевзики продовжували атаку.

Тут тільки Антошка пригадав, що у нього є трофейна рогатка. Він вийняв її з кишені, знайшов добрячий камінець і прицілився.

— Лариско! — наказав він. — Готуй мені боєприпаси!

Та не встиг командир вистрілити, як Дениско гукнув:

— Братці! Нас оточили!..

Антошка озирнувся. З неглибокої балки неподалік виїхав новий, ще більший загін бевзиків. Він розгорнувся цепом і рушив на наших, охоплюючи позицію з тилу і з обох флангів.

Порятунку не було. Бевзики — тупі, жорстокі й добре озброєні. І їх все прибувало.

— Будемо битися до останнього! — Антошка глянув на друзів. — Хто боїться — нехай підніме руки і йде в полон до бевзиків.

Ніхто не підняв руки і не пішов у полон. Кузька сказав:

— Я найсильніший і найхоробріший! Я всіх бевзиків покладу одним пальцем!

Всі розуміли, що це пусті хвастощі, але ніхто не докоряв Кузьці: адже хлопчик у запалі бою зовсім за собою не стежив.

І тут прийшов порятунок. Він прийшов від Лариски. Дівчинка заверещала так, що передні бевзики скривилися, наче у них боліли зуби:

Раз, два — дерева!
Три, чотири — вийшли звірі!
П’ять, шість — пада лист!
Сім, вісім — птахи в лісі!
Дев’ять, десять — он сунички
Підвели червоні личка!..

І враз навколо позиції піднявся густий ліс. Дерева стали щільною юрбою. В хащі чулося шарудіння — то бігали звірі і звірята. У вітах щебетали птахи. І повсюди росли суниці.

Антошка віддав Ларисці мисочку і стрічку.

— Спасибі, — сказав він. — Ти справжній друг.

Кузька і Лариска почервоніли від задоволення. Дениско мовив:

— Але ж ми не знаємо, що роблять бевзики. Може, вони продираються сюди крізь хащу.

Доки Лариска заплітала кіску, Антошка з Дениском вийшли на узлісся. Бевзики відступали. Вони згорнули цеп, вишикувалися колоною і їхали геть. Вони не любили лісу і коли перед ними зненацька постали дерева, не на жарт перелякалися.

Тепер вони мчали у Бевзьгород про все доповісти, Антошка і Дениско повернулися до своїх. Вони не знали, що старший бевзик, втікаючи, зробив останню капость. Він заклав у рогатку пучок сухої трави, підпалив його і вистрілив у ліс. Той пучок упав у гущавину і тепер вітерець поволі роздмухував вогонь.

Тим часом купа дикого каміння зробилася затишною. Вона проросла м’якою шовковистою травичкою, каміння вкрилося ніжним мохом. Друзі, хто сидячи, хто лежачи, спочивали.

Антошку спіткала біда

Діти радилися, що робити далі. Чи зараз вийти з лісу і простувати на Ябедин, чи вкластися спати, а вирушати на ніч.

Вирішили йти вночі. Так буде безпечніше.

Хотілося їсти. Кузька і Кив пообідали суницями та й біди не знали. Але Антошка, Дениско і Лариска страждали. Дівчинка запропонувала лічилочку.

— Ні, — відмовився Антошка. — Може статися так, що навколо навіть суниць не буде. Отоді згодиться лічилка.

Довелося обідати суницями. Дениско сказав:

— Пахне димом.

Всі почали шмигати носами. І всі згодилися: пахне димом.

— Що б це могло бути? — задумався Дениско.

Антошка прислухався. Ліс загомонів стривожено, злякано защебетали птахи, в хащі щось без угаву шаруділо, стрибало, бігало. Наче все лісове населення охопила паніка.

Антошка попрямував до узлісся. Але дійти не зміг. Дорогу йому заступив вогонь. Він уже охопив чагарники і стіною насувався на дерева. Антошка побіг назад:

— Ліс горить!

Всі схопилися на ноги. Тільки Лариска зосталася сидіти.

— Я думаю, що це підпалили бевзики, — сказав Дениско.

— А хто ж іще! — гукнув Кузька.

— А все через своє підлабузництво, — сердито додав Кив.

— Без паніки! — промовив Антошка. — Ми все одно врятуємося.

— Як?

Якби ж він знав — як!

Кузька подивився на Лариску і злякано вигукнув:

— А вона сміється!

Лариска й справді весело поглядала на друзів і навіть посміхалася.

— Ти що це? — суворо спитав Антошка.

А Лариска неголосно заспівала: