Таємниця Країни Суниць

Жодного разу не довелося завертати. Хлопчик підняв руку і зачепив за склепіння. Воно було часом земляне, часом — кам’яне, холодне.

Озирнувся. Слабкого світла від входу вже давно не стало видко.

Антощині кроки відлунювали спереду і позаду, і могло здатися, ніби під склепінням іде не один, а багато хлопчиків.

А змійка текла і текла золотим струмочком — безгучно, швидко, впевнено. Вона перестала відповідати на Антощині роздуми і знала тільки одне — вести його вперед.

Лунали кроки…

Антошка ніколи пізніше не міг пригадати, скільки часу йшов. Мабуть, довго. Та ось змійка спинилася. Командир підійшов до неї.

— Я далі не можу, — сказала вона.

Голос її став неприємний, рипучий. Та хлопчик не звернув уваги.

— Ступи ще п’ять кроків — і побачиш вихід з підземелля, — пояснила змійка. — Нічого не бійся. Ну? Сміливіше!

Антошка ступив уперед.

— Раз… Два… Три… Чотири… Ой!..

На п’ятому кроці нога ступила в порожнечу. Антошка зойкнув і полетів униз… Гоп! — він упав на вологу землю. Дуже забив лікоть і коліно.

— Де я? — гукнув хлопчик. — Змійко, ти де?!

— Я тут, а ти на дні чорної ями, — почув він згори. То був знайомий голос: скрипучий, як старі ворота!

Антошка, забувши про біль, схопився на ноги і глянув угору. Там, звідки він тільки-но звалився, сиділа біла ворона. Її червоні очі палали зловтіхою. Вони так палали, що освітлювали яму примарну світлом.

Глибока й холодна яма мала земляне дно, стіш з слизького чорного каменю. З неї нізащо не вилізеш без допомоги.

— Не вилізеш! — каркнула ворона. — Тобі ж відразу сказали, чемно так сказали, як вихованому хлопчикові: підемо, ми тебе вкинемо у чорну яму. Не схотів? Ха-ха-ха!.. От ти і в ямі! Накази Бевзя П’ятого (чики-брики) завжди виконуються!

— Де змійка? Де золота змійка? — спитав Антошка безнадійно.

— Ха-ха-ха! Ти ще й досі не зрозуміло, дурне хлопченя? Змійка — це була я! Я!.. Я!.. Я!!!

Від цих вигуків Антошку щораз сіпало і поза шкірою бігав мороз. Чи ви чули, як рипить пісок між уламками скла? Або як скавулить тупий ніж по залізу? Приємно? Отак було і йому!

— Я можу перевернутись на кого схочу! — тішилась ворона. — На змію, на велосипед, на крокодила!..

— А на мокрицю можеш? — спитав Антошка.

— Можу!

— Не вірю.

Ворона зареготала:

— Ти кинь ці штучки!.. Я тебе наскрізь бачу!.. Хочеш зо мною зробити так, як кіт у чоботях з відомим людожером?! Ха-ха-ха!.. Нема дурних! І годі, перестань базікати, бо коли я приберу свого власного вигляду, ти умреш од страху!..

Тут ворона гучно засміялася і зарипіла, наче сто п’ятдесят старих воріт, змахнула крильми, підстрибнула, і Антошка почув, як вона легко затулила отвір підземного ходу чорною брилою.

Потім злетіла. Кружляючи, піднялася до верхнього краю ями. Її очі освітлювали такі самі чорні слизькі стіни. А вгорі вони освітили ляду.

Ворона залопотіла крильми по ній. Її, мабуть, зверху про щось запитали, бо вона прокаркала:

— Це я, наш найрозумніший (чики-брики). Їхній командир уже тут, у чорній ямі! Твій наказ (чики-брики) виконано!

Після цього ляда прочинилася, впустивши до ями поїлки рожевого світла, і ворона вислизнула нагону. Кришка впала. Знову стало зовсім темно.

Антошка зрозумів, що яма викопана просто під оселею Бевзя П’ятого.

Лічилка викриває підступного ворога

Дощ ішов і йшов не вгаваючи. З віт, які досі надійно прикривали друзів од води, почали зриватися важкі краплини. І скоро в лісі не зосталося жодного місця, де б можна було сховатися.

Настала ніч. Антошка не повертався. Дениско довго зазирав до чорного отвору підземного ходу, але під землею було ще темніше, ніж у лісі.

— Треба всім іти і рятувати Антошку! — запропонувала Лариска.

— Може, цей хід веде до самого Бевзя? — міркував Кузька. — Але ж ми такі сильні і розумні, що нам ніщо не страшно. Ходімо туди!

Кив задумливо кивав:

— Якби з нами був Антошка — я б перший кинувся в ту діру. А без нього — навіть не знаю як…

Дениско довго мовчав, а потім сказав так:

— Я думаю, що Антошка потрапив у засідку, якщо ми підемо за ним — ми теж можемо пропасти.

— То що ж, покинути Антошку в біді! — обурилась Лариска.

— Ні, ми його не покинемо. Але нам треба діяти дуже обережно…

І почав думати. Він морщив лоба, смикав себе за обидва вуха, чухав потилицю. Але ніхто цього не бачив, бо було дуже темно.

Гнітюча тиша панувала в загоні. Тільки чути було, як хлющить дощ. І як схлипує Лариска.

— Лариско, а ти не можеш спинити цей дощ? — спитав Дениско.

— Можу…

— Чом же ти його не спиниш?

— Я не здогадалася…

— Вічно ці дівчата! — повторив Кив Антощині слова.

Тепер дівчинка зарюмсала відкрито. Крізь сльози вона бурмотіла:

Дощику, дощику, перестань,
Та й поїдем на баштан,
Та зірвемо диньку —
Тобі половинку!

Ліс, як і раніше, шумів, на голови, плечі і коліна дітей безперестанно падали краплі води. Тільки сльози перестали капати з Ларисчиних очей. Але цього під дощем ніхто не помітив.

— Що ж це таке? — здивувався Дениско. — Може, такої лічилки немає?

Кузька заперечив:

— Якщо Лариска сказала, значить, така лічилка є! А дощ зараз стихне.