Таємниця Країни Суниць

Його рідний загін сидів край дороги під кущем. Діти посхоплювалися назустріч. Вони сіпали його з усіх боків і так кричали, що нічого не можна було розібрати. Він теж кричав од радості.

Потім всі трохи заспокоїлися, і Антошка побачив, що Лариска знову стоїть одна і дивиться на нього великими сумними очима. І губи її склалися так, ніби дівчинка от-от заплаче.

Антошка підійшов до неї і подав руку.

— Здрастуй…

— Здрастуй, — прошепотіла дівчинка.

— Ти на мене не сердься. Добре?

Лариска всміхалася:

— Добре.

— Ну… — Антошка опустив очі. — Я, звичайно, був, звичайно, не правий…

— Я вже не серджусь, — ширше посміхнулася дівчинка. Потім вона взялася своїм мізинцем за Антощин і сказала:

Мир-миром.
Пироги з сиром,
Варенички в маслі,
Ми дружечки красні…

Лариска почервоніла, не наважуючись сказати останній рядок лічилочки-помирилочки. А Антошка рішуче закінчив:

— Поцілуймося!

Потім Антошка розповів їм таємницю Країни Суниць і про свої пригоди у Бевзьгороді. Діти розхвилювалися — скоріше б у похід!

— А де ж солдати? — спитав Антошка.

— Пішли на базар, — відказала Лариска.

— Навіщо?

— Купувати самовар. Бо старий у них пропав.

— Це точно! Вони його так влучно надягли на Зубаня, що той, мабуть, і досі сидить у самоварі!

— А наші солдати без самовара ніяк не можуть.

— Я знаю, — розсміявся Антошка. — Доведеться чекати.

— А ти їсти хочеш? — спитала Лариска.

— Знову суниці?

— Вареники.

— Хочу! А де ви взяли?

— Ти ж знаєш лічилочку «Еники-беники»?

— Знаю. Я її пригадував, коли сидів у ямі. Тільки залишив вам.

Лариска сплеснула долонями:

— Я так і здогадалася! Правда, Дениску? Ми її теж згадували в Ябедині і залишили тобі. А оце щойно подумали: ану, спробуймо, може, Антошка нею не користувався! Спробували — і дістали вареники. Тільки ж лічилочка дуже коротенька, і вареники вийшли дрібні-дрібні… Завбільшки з Гульчин ніс!

Антошка здивувався:

— Чий ніс?

— Гульчин.

— А хто це — Гулька?

— А от вона.

Тут тільки Антошка помітив, що з ними була маленька худенька дівчинка. На ній було стареньке-стареньке, все в дірочках, плаття. А ніс таки й справді був просто небачено манюній — як рожева черешенька.

Поки Антошка обідав дрібними, з Гульчин ніс, варениками, друзі розповіли йому все про заздру Гульку.

Вони під’їжджали до міста. Ще здаля на околиці побачили крихітну дівчинку, яка носила дірявою цеберкою воду з рівчака і щось поливала.

Діти злізли з велосипедів, спинилися під кущами і почали за нею стежити. Дівчинка поливала грядку кволих суниць за благеньким тиночком. Там не було жодної стиглої ягідки, тільки ріденька зав’язь.

Дівчинка аж язичка висунула від ретельності.

— Ці заздри не такі погані, як я чекав, — зауважив Дениско.

Та вже за хвилину змінив свою думку.

Коли дівчинка відійшла по воду, з печери на схилі горба визирнув якийсь заздра, побачив грядку і гукнув:

— А в Гульки знову суниці ростуть!..

До грядки підбігло кілька заздр — хлопчиків і дівчаток. Вони порозкидали огорожу і потоптали суниці так, що там не зосталося жодного кущика.

Підійшла Гулька і заплакала. А заздри кричали:

— У нас немає суниць — і в тебе не буде! Ти думаєш, що ти тут найрозумніша?!

Більше за всіх галасувала заздра в білій хустинці. Гулька плакала-плакала, а тоді підбігла до неї, зірвала з її голови хустинку і вигукнула:

— Ні в кого нема хустинки, то й в тебе не буде!..

І розірвала хустинку.

Заздри схвально закричали:

— Молодець, Гулька!.. Нехай ходить без хустинки!..

Дівчинка-заздра теж плакала:

— Он Гулька має цеберку, а ви не маєте! Куди ви дивитесь?

Тоді хлопчик-заздра підскочив до Гульки і ногою вибив цеберку з її рук. Вода вилилася, цеберка покотилася просто Денискові під ноги. Заздра кинувся за нею, щоб доламати. Та Дениско підняв те нещасне відро над головою і сердито гукнув:

— Зась! Не дозволю!

Заздри оточили дітей. Вони побачили їхнє кольорове вбрання, їхні велосипеди і від заздрості аж побіліли. Лариска покликала Гульку до себе і погладила її по голівці.

— Ну, не плач… Ну, заспокойся.

— Я їсти хочу!.. А суничок тепер уже не буде! Це була остання грядочка!..

— От біда! — зітхнула Лариска. — Ну, побудь з нами. Може, ми щось вигадаємо і попоїмо.

Тут всі заздри загомоніли:

— Женіть її! Вона погана!

— Чому ж вона погана?

— Вона вчора ходила в ліщину і нарвала горіхів!

— То й що?

— Ага, вона хотіла, щоб у неї були, а в нас не було!.. Ми все одно відібрали у неї горіхи і потоптали в землю.

— А хто ж вам заважає самим ходити в ліщину і рвати горіхи? — здивувався Дениско.

— А як хто нарве більше?

— То й нехай.

— Ні. Нехай краще нікому не буде!

— А чом ви собі не побудуєте будинки?

— Один тут попробував! — засміялися заздри. — Ми йому до цурки рознесли!

Виявилося, що заздри збирають суниці й горіхи тільки потай.

Діти посмутилися. Лариска ще погладила Гульку по голові і сказала:

— Ти хороша дівчинка.

Гулька знову заплакала.

— Вони мене наб’ють за те, що ти так сказала.

— А ти будь з нами.