Таємниця країни суниць (збірка)

— Хлопчики, любенькі! Ну, це в мене слабка голова, добре? Домовились? І нема чого вам битися. Згодні?

Вони були не згодні. Тоді Лариска полякала:

— Я зараз скажу лічилку-помирилку, і вам доведеться цілуватися.

— Вона вже не дійсна, — буркнув Дениско.

— То вона на вареники не дійсна, а щоб цілуватися — вона завжди дійсна.

Кив кивав просто-таки несамовито.

— Ви такі розумні, такі добрі, такі сильні… — шепотів він і заплющував очі від захвату.

Кузька більше не міг терпіти:

— Це я тут найсильніший, найдобріший і найрозумніший!

Антошка натиснув пальцем йому ніс, як кнопку електричного дзвінка. Кив сказав:

— Який ви дотепний!

— Лариско, — Антошка насупився, — а ти не можеш пригадати якоїсь лічилки проти підлабузництва? Бо йти разом з ним до Ябедина буде просто неможливо.

— Тим паче, — додав Дениско, — що там нас, певно, чекатимуть ябеди.

Лариска сплеснула долонями.

— Як це я не здогадалася! Ой-ой-ой! Я знаю одну таку чудову лічилку. Слухай, Киве:

Ой росло у полі жито,
Добрим дощиком полите.
Жито стигло, достигало,
Колосочками, кивало.
А ти, Киве, не кивай,
А на вулицю тікай!

Кив одразу ж перестав кивати, зірвався з місця і побіг геть. Антошка кинувся за ним. Тільки на вулиці він наздогнав утікача і схопив його за плечі.

— Годі тікати. Підемо назад.

— Пусти! — сердито шарпнувся Кив. Антошка аж засміявся з радості:

— Оце інша розмова. То ти вже не киваєш? Вже не підлабузник?

— Мабуть, ні…

Обнявшись, хлопчики повернулись до друзів. Ще довго говорили діти, і ніхто з них не знав, що загін велосипедистів уже на околиці міста. Старший зіскочив з велосипеда і пішов розпитувати, де зараз Оті Самі Троє.

Познайомились!

— Я ось усе думаю, що ж ми робитимемо далі, — мовив Дениско. — У нас же ж немає ніякого плану.

— Будемо йти і йти, — відказав Антошка. — Аж поки не дістанемось Синьої гори. А там побачимо.

— Отак тобі все просто. А коли нам стрінеться одновусий?

— Ми його схопимо і довідаємося про все!

— А якщо він сам нас схопить?

— А ми — врозтіч. Думаєш, він розірветься на частини?

— Думаю, що він не розірветься. Але він може схопити когось одного.

Антошка замислився. Діти чекали його рішень, він мусить усе передбачити заздалегідь.

— Що ж, — рішуче сказав він, — Тоді ми будемо битися.

— Як?

— Я розбіжусь і вдарю його головою в живіт. Він, звісно, зігнеться. І, мабуть, схопить мене.

— А я в цей час ухоплю його за вус і буду тягти, як трактор!

— Молодець, — схвалив Антошка.

— А я, — сказала Лариска, — буду верещати! Коли я верещу, то шибки у вікнах дзвенять!

— А я що робитиму? — ображено спитав Кузька. Він не знав, про кого йдеться, але вже встиг полюбити своїх нових друзів і хотів бути разом з ними у біді і радості.

— А ви з Кивом почіпляєтесь одновусому до ніг. І тоді ми з ним упораємось.

Кив кивнув. Цього разу не підлабузницьки, а просто так — на знак своєї згоди.

— А коли ми стрінемо білу ворону? — несміло спитала Лариска. Вона мало розумілася на воєнних діях і казала про те, чого боялася. — Вона ж відьма!

— Ех, якби ж ти, Кузько, і справді міг її перевернути в жабу. Ну, пригадай закляття!

— Не можу, — похнюпився Кузька. — Я його ніколи не знав. Це хтось мені повинен підказати.

Друзі вийшли на вулицю. Враз їх огорнуло курявою. А коли пилюка сіла, вони побачили, що оточені фіолетовими куртками.

Ті були маленькі, головаті. Білі очі дивилися на дітей бездумно і байдуже. В руках кожного велика рогатка, а в торбинах за поясами гострі камінці.

Обіч кожного стояв триколісний велосипед.

Головний виступив наперед і тонким хрипким голосочком спитав:

— Ви — Оті Самі Троє?

— Вважай, що ми — Оті Самі П’ятеро! — відрубав Антошка. — Ви не вмієте лічити?

— Не вміємо. Нам хвальки і підлабузники не потрібні. Нам потрібні Оті Самі Троє.

— Ну, це ми — оті самі. А вам нащо?

— Ідіть з нами!

— Навіщо?

— Ми вас вкинемо до глибокої чорної ями.

— От тобі й на! А ви спитали, чи ми згодні?

— Ідіть з нами! Так звелів Бевзь П’ятий!

По цих словах всі фіолетові куртки виструнчилися і проспівали:

Чики-Брики!
Хай живе наш Бевзь!
Чики-Брики!
Наш найрозумніший!

Антошка помітив, що Кузька і Кив ледве стрималися, щоб не заспівати разом з ними.

— Хто це? — спитав він.

— Бевзики.

— А хто вони такі?

— Вони служать у самого Бевзя П’ятого.

Бевзики скінчили пісню і посідали на велосипеди.

— Ну? — нетерпляче нагадав головний.

— От що, — сказав Антошка. — Підіть і скажіть вашому розумному Бевзю…

— Чики-брики! — хором гримнули бевзики.

— Тю, і справді ненормальні, — здивувався Антошка. — Я кажу: ідіть і скажіть вашому Бевзю П’ятому…

— Чики-брики! — заверещали велосипедисти.

— Чого це вони? — спитав Антошка в Кузьки.

— Це вони вітають Бевзя, — пошепки відповів той. — Як тільки почують його ім’я, так і кричать. Нас усіх так учили.

— Одним словом, — голосно сказав Антошка, — нікуди ми з вами не підемо. Отак і скажіть вашим начальникам.