Таємниця країни суниць (збірка)

Ліс, як і раніше, шумів, на голови, плечі і коліна дітей безперестанно падали краплі води, Тільки сльози перестали капати з Ларисчиних очей. Але цього під дощем ніхто не помітив.

— Що ж це таке? — здивувався Дениско. — Може, такої лічилки немає?

Кузька заперечив:

— Якщо Лариска сказала, значить, така лічилка є! А дощ зараз стихне.

— Мабуть, на небі зібралося надто багато води, — замислено мовив Кив.

Діти змокли до рубчика. Холоднішало. Дениско рішуче звівся:

— Спускаймося до підземного ходу! Там хоч дощу немає. Підземним ходом ми будемо йти один за одним за двадцять кроків. Якщо передній попаде в біду, він встигне гукнути всім іншим, щоб береглися. Більш нічого не вигадаєш.

— Я піду першим! — сказав Кузька.

Дениско подумав і погодився. Кричати Кузька вмів.

Друзі приступили до входу в підземелля. Вже Кузька спустив ногу на першу сходинку, коли хтось гукнув:

— Діти, де ви?! Мене послав Антошка!

Позад них темніла якась постать.

— Пароль? — суворо спитав Дениско, хоч вони з Антошкою про пароль ніколи не домовлялися.

Дядько трохи помовчав — ну зовсім трішечки — і відповів:

— Яйце-райце!

— Що-що?

Дядько знову помовчав і сказав тихше:

— Тобто — сонячний зайчик. Це було схоже на правду.

— Де Антошка? — стрепенулася Лариска.

— Не бійтеся. Він у безпечному місці. З ним не сталося нічого поганого. Він навіть не втрапив у чорну яму.

— Яку-яку яму?

— Чорну. Тобто фіолетову. Я хотів сказати — в сіро-буро-малинову.

— А куди ж?..

— Він втрапив у місто Бевзьгород. І зараз сидить з бевзиками і п’є суничну наливку.

— Антошка не п’є ніяких наливок і з бевзиками за одним столом не сидітиме! — заперечила Лариска. — Я його знаю!

— А хто сказав, що за одним столом? — здивувався дядько. — Звісно, вони сидять за різними столами! Він просто просив вам переказати, щоб ви швидше йшли туди, бо різьблена скринька вже майже у нього в руках. От і все!

— А все ж таки — як це він там… з бевзиками? — з сумнівом перепитав Дениско. Він усе смикав себе за вухо.

— Вони помирилися. Та не в тім справа! Він казав, щоб ви не барилися, бо йому треба вирушати!

— Куди?

Дядько подумав і відповів:

— Цього Антошка не сказав…

Це теж було схоже на правду. Антошка міг і не сказати.

— Коли хочете — я вам покажу дорогу, — запропонував дядько. — А не хочете — то як хочете, а мені ніколи. Я поспішаю.

Дениско пробурмотів:

— В усякому разі, ми можемо разом з ним вийти з лісу…

І діти пішли за темною постаттю, розсуваючи віти дерев. Цього разу гілки не розступалися, а навпаки — заважали йти.

— От тобі й на! — сказали всі четверо, коли поминули узлісся.

Дощ, виявляється, вже давно скінчився. Ларисчина лічилка своє зробила. Та на листі дерев назбиралося багато води, і поки діти були в лісі — на них спадали краплини.

А тут повітря було тепле і вже сухе. На небі не лишилося жодної хмарки. Натомість величезний місяць плив над Країною Суниць. Він світив так яскраво, що можна було б читати не тільки буквар, а навіть читанку для третього класу.

І при тому світлі Дениско з Ларискою відразу впізнали в дядькові одновусого. Вони перезирнулися. Дениско згадав план Антошки і наказав:

— До бою готуйся! Лариско, ти будеш верещати і хапати за вуса, бо нас тепер менше. Кузька і Кив діють за планом. Замість Антошки головного удару завдам я!

І Дениско нахилив голову, щоб кинутися на одновусого.

Той засміявся:

— Що ви, діти? Я вам друг. Хіба ви забули: я ж той лісник, що над усе любить дітей, а найдужче чужих!

— Ми нічого не забули! — відказав Дениско. — руки вгору! Одновусий слухняно підняв руки і сказав:

— Ну, що ж? Коли вам так подобається — будь ласка…

Дениско здивовано випростався. Лариска сердито запитала:

— Ви навіщо вкрали нашу скриньку? Га? Хіба це так можна — красти у дітей скриньку з сонячним зайчиком? Ану, кажіть!

— Я не крав вашої скриньки! — одновусий опустив руки і сплеснув долонями. Ларисці не сподобалося, що він повторив її улюблений жест. — Як ви могли таке подумати! Навпаки, я тоді погнався за білою вороною, щоб вона зняла чаклунство і ви згадали поверталочку. А вона на мене накинулася і відібрала скриньку. Я після того все побивався. Так хотілося вам допомогти! А потім стрів Антошку, побалакав і притьмом кинувся сюди! Забув подякувати, діточки: спасибі за новий ліс! Я так люблю ліси! Я ж лісник — ви не забули?

Пригадалося, що сорока-білобока так і розповідала: дядько із скринькою вибіг із лісу, до нього спустилася біла ворона, вихопила скриньку і понесла геть. Може, й правда?

— Якщо ви не хочете йти зі мною — не йдіть, — зітхнув одновусий. — Я побіжу і про все розповім Антошці. Він буде дуже засмучений. Так що як хочете, дітки…

Лариска уявила собі, як засумує Антошка, коли вони не прийдуть, а тоді пригадала, що хлопчик був з нею грубий, — і схлипнула:

— Денисочку, треба піти…

І діти пішли за одновусим. Лариска йшла поруч із ним, Кузька і Кив — за нею, а Дениско йшов останній, пильно озирався навкруги І посмикував себе за вухо.

— Мені здається, що десь я чув його голос… — тихо говорив Кузька. — Я ніколи нічого не забуваю.

— А мені здається, — так само тихо сказав Кив, — що колись я до нього підлабузнювався.