Тарас Шевченко - крестный отец украинского национализма

Раскаиваться - значит осуждать в себе грех Каина и другие грехи. Того же, кто от греха Каина не отрекается (а даже - напротив) называют окаянным, как например, Святополка Окаянного, убившего своих братьев Бориса и Глеба, первых русских святых.

Абсолютно справедливы поэтому слова Кобзаря:

Тілько я, мов окаянний,
І день і ніч плачу…

Ведь он всю жизнь, как окаянный, призывал к братоубийству.

Сознание же своей собственной греховности не посещало его:

Які ж мене, мій Боже милий,
Діла осудять на землі? (1847)

Тяжко, брате мій добрий, каратися і самому не знати за що.
За грішнії, мабуть, діла
Караюсь я в оцій пустині
Сердитим Богом. Не мені
Про теє знать, за що караюсь,
Та й знать не хочеться мені.

Для правдоподобия, впрочем, признается один малюсенький давний грех:

Давно те діялось. Ще в школі,
Таки в учителя-дяка,
Гарненько вкраду п'ятака -
Бо я було трохи не голе,
Таке убоге-та й куплю
Паперу аркуш. І зроблю
Маленьку книжечку. Хрестами
І візерунками з квітками
Кругом листочки обведу
Та й списую Сковороду. (1850)

За такой грех впору награждать. А рассказано про него затем, чтобы контрастнее представить всю несправедливость Господа:

… І не знаю,
За що мене Господь карає?

…А все за того п'ятака,
Що вкрав маленький у дяка,
Отак Господь мене карає.

И далее читатель от имени оскорбленной невинности предупреждается:

Слухай, брате, та научай
Своїх малих діток.
Научай їх, щоб не вчились
Змалку віршовати.
Коли ж яке поквапиться,
То нищечком, брате,
Нехай собі у куточку
І віршує й плаче
Тихесенько, щоб бог не чув,
Щоб і ти не бачив,
Щоб не довелося, брате,
І йому каратись,
Як я тепер у неволі
Караюся, брате.

Впрочем, и в этой малости, писании стихов (не говоря уже о других грехах), виноваты враги, т. е. люди (они же - змеи):

Чи то недоля та неволя,
Чи то літа ті летячи
Розбили душу? Чи ніколи
Й не жив я з нею, живучи
З людьми в паскуді, опаскудив
І душу чистую?… А люде!
Звичайне, люде, сміючись.
Зовуть її і молодою,
І непорочною, святою,
І ще якоюсь… Вороги!!
І люті! люті!Ви ж украли,
В багно погане заховали
Алмаз мій чистий, дорогий,
Мою колись святую душу!
Та й смієтесь. Нехристияни!
Чи не меж вами ж я, погані,
Так опоганивсь, що й не знать,
Чи й був я чистим коли-небудь.
Бо ви мене з святого неба
Взяли меж себе-і писать
Погані вірші научили.
Ви тяжкий камень положили
Посеред шляху… і розбили
О його… Бога боячись!
Моє малеє, та убоге,
Та серце праведне колись!
Тепер іду я без дороги,
Без шляху битого…а ви!
Дивуєтесь, що спотикаюсь.
Що вас і долю проклинаю,
І плачу тяжко, і, як ви…
Душі убогої цураюсь,
Своєї грішної душі!

 1850. Не знаю, чи каравсь ще хто на сім світі так, як я тепер караюсь? І не знаю за що.

 1856. До тяжкого горя привів мене Господь на старість, а за чиї гріхи? Єй же Богу, не знаю.

Христианство призывает к покаянию и обещает прощение. Следовательно, ему нечего сказать людям, которые считают, что им не в чем каяться, и не чувствующих никакой нужды в прощении.

Нигде и никогда Шевченко не написал ничего, хотя бы отдаленно напоминающего по силе покаяния пушкинские строки: