Тарас Шевченко - крестный отец украинского национализма

Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.
Замість пива праведную
Кров із ребер точать. (1845)

Это потомки казацкой старшины, украинские помещики:

Мій краю прекрасний, розкішний, багатий!
Хто тебе не мучив? Якби розказать
Про якого-небудь одного магната
Історію-правду, то перелякать
Саме б пекло можна. А Данта старого
Полупанком нашим можна здивувать. (1847)

(Лев Толстой, помнится, в аналогичных случаях говорил: он пугает, а мне не страшно).

Но идеальный враг - это, разумеется, два в одном: москаль и пан в одном лице. Такой нелюдь и сконструирован мастером черного пиара в поэме «Княжна» (1847):

На нашій славній Україні, -
Не знаю, де вони взялись, -
Приблуда князь. Була й княгиня…

Как это «де взялись»? Не из Турции же прибыли, и не из Польши. Только с севера. Больше не откуда им взяться. В общем, москали. Может, Шевченко сводил счеты с князем Репниным и его семейством? Шевченковеды, ау!

Вот обычные развлечения приезжего князя и местных гостей:

Гуляє князь, гуляють гості;
І покотились на помості…
А завтра знову ожива,
І знову п'є, і знов гуляє;
І так за днями день минає,
Мужицькі душі аж пищать.
Судовики благають Бога…
П'яниці, знай собі, кричать:
«І патріот! І брат убогих!
Наш славний князь! Віват!
Віват!»
А патріот, убогих брат…
Дочку й теличку однімає
У мужика… І Бог не знає,
А може, й знає, та мовчить…

Проходят годы, но помещики неутомимы:

Гуляє князь, гуляють гості,
Ревуть палати на помості,
А голод стогне на селі.
І стогне він, стогне по всій Україні.
Кара господева. Тисячами гинуть
Голоднії люде. А скирти гниють.
А пани й полову жидам продають.
Та голоду раді, та Бога благають,
Щоб ще хоч годочок хлібець не рожав.
Тойді б і в Парижі, і в іншому краї
Наш брат хуторянин себе показав…

Глупые какие-то помещики получаются: вымаливают у Бога себе неурожай. Правда, тут нечаянно само собой зарождается страшное подозрение: может быть это не они глупые? Может это кто-то другой? И кто бы это мог быть? А что нам на это скажут начальники цеха шевченковедов? Между тем, поэма движется к развязке:

Минають літа; люде гинуть,
Лютує голод в Україні,
Лютує в княжому селі.
Скирти вже княжі погнили.
А він байдуже - п'є, гуляє
Та жида з грішми вигляда,
Нема жидка…

И чтобы окончательно поставить все точки над «і», автор в финале заставляет своего героя совершить кровосмешение. Как москаль в поэме «Катерина», так и князь здесь - собрание всего отвратительного и противоестественного. Что и требовалось доказать. Задание выполнено. Аксиома доказана.

Так и не съездил князь в Париж. Зато другие ездят:

І знову шкуру дерете
З братів незрящих, гречкосіїв.
І сонця-правди дозрівать
В німецькі землі, не чужії,
Претеся знову!…
…Нема на сіті України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого…
… Ох, якби те сталось,
щоб ви не вертались,
Щоб там і здихали, де ви поросли! (1845)

Тем же, кто вернется, тоже не позавидуешь: