Тенета війни

Що далі, питаєшся? А ти як гадаєш? Ніхто не зобов'язаний відмовлятися від своїх почуттів заради якогось ефемерного боргу з минулого! Чи ти вважаєш, що маля чудесним чином воскресить мертві стосунки? Знаєш, скільки я перебачила дівчат, які сподівалися дитиною припнути до себе чоловіка? Їх було БЕЗЛІЧ. Марна справа!

Авжеж, можеш скористатися цим шансом, аби покреслити життя собі та іншим, дурощів тобі не забракне.

P.S. Красно дякую й до землі вклоняюся, що згадав про моє існування й потішив стару відьму листом. Цікаво, а яка халепа має тебе спіткати, аби ти знайшов дорогу до моєї хати та завітав нарешті на гостину?»

— Трохим радить одружуватися і виховувати сина, Соломія відмовляє... — Чорнововк зіжмакав аркуш та пожбурив його у струмок. — До біса все!

Часу ще вдосталь. Як радив Трохим — зараз краще зосередитися на службі.

У Буді Чорнововк зупинився «Під тисячею лез», пообіцяв корчмарю Буханевичу затриматися тут на кілька днів, і рушив до дуба Мамая у сподіванні, що нове завдання не обернеться черговою прикрістю.

Віра Забіла обожнювала дуб Мамая, під час відвідин Вовчого міста просиджувала майже весь час під його велетенською кроною. Подейкували, навіть у своєму заповіті наказала, аби її неодмінно поховали поруч. Утім, це були чутки, останні роки анітрохи не змінили осавулу: така само сліпуче-біла коса, мінливий погляд жвавих очей та життєлюбна усмішка.

— Доброго дня, брате! — Забіла ляснула витоптану землю біля себе. — Сідай, у ногах правди немає. Хіба ж не чудове літо?

— Кому як, — буркнув Северин. — Вітання, сестро.

— Та бачу-бачу, — Віра прискіпливо вивчала його обличчя. — Будь ласкавий, віджени думки про особисті негаразди на ті кілька хвилин, що ми розмовлятимемо. Після цього зможеш повернутися до них.

— Так, сестро, — Чорнововк звик до її безпомильної проникливості. — Слухаю уважно. Що за справа?

— Тобі не сподобається почуте, брате Щезнику, — Віра кілька секунд крутила на пальці сталевий перстень-печатку. — Ти мусиш передати свою мережу іншому.

— Що?! — витріщився на неї Северин. — Віддати моїх почвар?

— Так. Віддати їх усіх.

Черговий рядок життя закреслено. Світ, яким він насолоджувався впродовж останніх місяців, розлазився клаптями.

— Іншому? Якому іншому? Чому? — Чорнововк не стримував обурення. — Я стільки років працював над цим! Тільки щойно все налагодилося! Навіщо віддавати? А криваві печатки? Усі вони скріплені особисто мною...

— Рада Сімох має щодо тебе інші плани, Щезнику, — Забіла говорила, дивлячись прямо перед собою, наче зачитувала вирок. — Я знала, ти будеш розлючений, але що швидше звикнеш до змін, то краще для всіх.

Характерник перевів подих і спитав уже спокійніше:

— Які плани Ради щодо мене?

— Дізнаєшся наприкінці серпня, брате. Доти маєш передати мережу наступнику.

— Так швидко? Це неможливо, — Северин змахнув руками. — До кінця серпня ж якихось п'ять тижнів! Аби зустрітися з кожним агентом, доведеться об'їздити всі полки та паланки Гетьманату, а це займе стільки часу, що...

— Покажеш найвередливіших створінь. Того неслухняного польовика, приміром, — перебила Віра без емоцій. — Скажеш, як викликати. Розповіси, як збирав. Поясниш, як працювати з ними. Відкриєш усі таємниці... А далі він упорається сам, повір.

— Але ж усі угоди скріплені моєю кров'ю! — Северин навіть виставив наперед свої пошрамовані руки. — Вони коритимуться лише мені! Я не можу розіслати їм поштівки, мовляв, від сьогодні оцей хлоп стане замість мене! Кривава угода так не працює, ви й самі знаєте...

— Отже, скріпите нові угоди, — осавула проникливо глянула йому в очі. — Щезнику, довірся мені. Хіба я колись помилялася?

Нова сторінка життя, котрій він так радів, летіла догори дригом псу під хвіст.

— Розумію, це несподівано, — провадила далі Віра. — Певна річ, ти не хочеш віддавати комусь плоди своєї багаторічної праці. Я теж воліла б цього уникнути... Але наразі обставини понад нашими бажаннями.

— Вибачте, сестро, я погарячкував, — Северин вирішив, що добряче вилається після розмови, аби зняти напругу. — То хто поїде зі мною? Кому передавати мережу?

Забіла повернула голову до свого улюбленого дуба.

— Пташенятко! Годі ховатися, — попрохала лагідно когось невидимого. — Нумо, виходь до нас.

Увесь цей час там хтось сидів? Якого дідька... Северин навіть не відчув присутності!

З-за стовбура обережно визирнуло чиєсь бліде лице та знову сховалося.

— Виходь уже, не бійся.

Поволі, сторожко, з-за дуба виступив дивний чоловік. Його сполохані темні очі ковзнули поглядом повз Северина, стрибнули до Віри, і вогник тривоги поволі згас.

— Так, мамо? — сором'язливо спитався він.

— Поїдеш із братом Щезником. Пригадуєш його?

Погляд зупинився на характернику. На обвітрених губах народилася усмішка:

— Чорний вовк!