Тенета війни

Сіроманець показав кілька сороміцьких листівок з голим пузанем-перевертнем, по тому жбурнув їх у піч.

— Доведеться вас допитати, друже Гораціо.

Незрозуміло, чому сіроманець називає його якимсь Гораціо, але нехай! Чоловік зібрав докупи останні крихти мужності та наважився відповісти десь вичитаною фразою:

— Я зберігаю професійні таємниці.

— Люди вашого штибу мають професійний кодекс?

— Тримати на складі листівки — не злочин!

— Як і винаймати акторів для наклепницьких промов. Проте я маю іншу опінію.

— Ви не посмієте! Це незаконно! Орден не має права...

— Так-так, — характерник стягнув з нього пантофлі. — Друже Гораціо, мушу зауважити, що у вас проблеми з особистою гігієною. Раджу частіше мити ноги, бо смердять.

На руках характерник уже мав грубі шкіряні рукавиці.

— Добра піч! Така й для коваля згодиться, — в його руках відкілясь з'явилися залізні прути. — Доки ви лежали без тями, я часу не гаяв.

Він підніс розпечений жовтогарячий прут так близько полоненому до обличчя, аж той мусив замружитися. За мить прибрав жар, і «Гораціо» обережно розплющив очі.

— Ціную вашу відданість щодо зберігання професійних таємниць, та маю рішучий намір їх розкрити, — сповістив сіроманець, виразно глянувши на голі ступні підвішеного господаря. — Почнемо з лівої ноги.

Очі полоненого вп'ялися у розпечений прут. Він судомно ковтнув повітря, від жаху в горлянці щось заклекотіло.

— Ви щось сказали?

— Ні!

— Певно, мені почулося.

«Гораціо» спочатку відчув легкий дотик до лівої п'яти, потім пронизливо заволав, надриваючи горло. Характерник прибрав залізо, оглянув його ногу й мовив:

— Читав, буцім людина, котра бачить розжарений прут, може отримати справжній опік завдяки силі власної уяви, навіть якщо її шкіри торкнутися холодним. Результати мого досліду розчаровують: схоже, це містифікація, або ж вашій уяві бракує належного рівня абстракції, друже Гораціо. Доведеться припікати по-справжньому.

Прут із яскравим помаранчевим краєчком, судячи з температури, наблизився йому до п'яти. Повільно, без поспіху... Він відчув сморід смаженої плоті, засмикався в мотузках та щодуху заверещав:

— Ієрей Покровської церкви Митрофан! Це його гроші, його накази!

— Навіщо святому отцю спонсорувати ниці вуличні вистави? — залізо завмерло зовсім поряд із босою п'ятою. — Може, ви брешете?

Від передчуття болю здавалося, що ступня вже набрякає червоними пухирями.

— Ні! Господом присягаюся, ні! Це все він, Митрофан!

Сіроманець кивнув, підійшов до найближчого ящика з листівками й устромив розпечене пруття просто туди. Переконався, що полум'я перекинулося на папір, відступив та полив охоронців водичкою з цеберка, аби ті очуняли.

— Дякую за допомогу, — кат підняв кілька листівок, що зайнялися від розжареного металу. — На все добре, панове!

Папірці посипалися на маслянисту доріжку. Вогняні змійки розповзлися підлогою, ящиками, кутками зі скрадливим шипінням, тріскотінням, шкварчанням. Переконавшись, що вогонь уже не спинити, характерник рушив до виходу.

— Я все вам розповів, — закричав услід «Гораціо». — Помилуйте! Звільніть!

Охоронці з кляпами у писках ревли в унісон.

— Полум'я звільнить від мотузок, панове, — відповів характерник. — Двері відчинено.

...За спиною Пилипа розквітала пожежа. Згадалося, як під час утечі з дому він підпалив батьківську хату, свій дикий, радісний шал від того видовиська. Один з найяскравіших спогадів дитинства.

Буран мчав уперед, позаду танцювали заграви червоного звіра, що пожирав новеньку будівлю з брунатної цегли. Над бенкетом здіймалися стовпи диму. І губи Пилипа самоволі розтяглися у щасливу посмішку.

Ти — справжній піроман. Але навіть у цьому боїшся зізнатися собі.

Митрофан знайшовся в церкві на недільній проповіді. Накинувши опанчу, що затулила черес із клямрами, характерник увійшов до храму та приєднався до вірян.

— Браття й сестри! — лунко заговорив статний священник з доглянутою чорною бородою. — Маю вам відкрити очі, бо то є мій святий обов'язок як смиренного слуги Всевишнього. Нелегко мені промовляти ці слова, тяжко на душі від них, та ніхто інший не скаже цього вам. Бо істина страшна, нестерпна і болюча!

Цей проповідує значно переконливіше за актора Бабича, зауважив Пилип.

— Священник Митрофан? — пошепки поцікавився характерник у сусіда.

— Він, він! Божа людина, — озвався той благоговійним шепотом й укотре перехрестився. — Ловіть кожне слово!

З фресок та ікон на сіроманця суворо позирали лики святих, наче поглядами прошивали тканину й роздивлялися клямри на його чересі. Щільна суміш пахощів ладану та збудженої юрми парафіян забивала подих — Пилип підняв хустину-маску до носа і слухав далі.