Теплі полярні ночі

Граб’я — граф — Кароль і його родина та прислуга. Його дружина, грабіна — графиня — Аполінарія, його сестра Анна і двійко однаковісіньких підлітків-близнюків, сини Кароль Адам і Кароль Боґдан, яких звали Адек і Бодек. Адек з’явився на світ на півгодини раніше за Бодека й виконував роль старшого брата, що Бодек, вважаючи за належне, беззастережно приймав. Цих двох переважно не було, бо вони ходили до школи у великому місті, але часто приїздили додому навіть на нетривалі вакації, а також проводили у дворі все літо.

А коні?

Окрім робочих коней, було ще кілька, на яких їздили верхи, десь сім-вісім. Граб’я мав великого гнідого коня на прізвисько Маршалок, а грабіна — маленьку білу кобилицю Марисю; чудового коня в яблуках, на якому їздив тато, звали Тарант, але часто називали Ян Амор; двох рудих коней Адека і Бодека звали відповідно Стен і Оллі на честь відомих голлівудських акторів, від яких хлопці просто божеволіли. Вони часом зникали на кілька днів, щоб подивитися фільм з ними, якщо дізнавалися про сеанс у якомусь там віддаленому місті. Був ще коротконогий мишастий шетландський поні Ві Єжик з довгою гривою, якого переважно запрягали в невеличку двоколісну бричку, що в ній іноді дозволяли кататись і мені. Хлопці якийсь час провели в Англії, у школі, й часто розмовляли поміж собою англійською, якої більше ніхто не розумів. Саме вони й вигадали прізвисько поні.

Нора?

Нора? Нора — то барліг, діра в землі, в якій живе звір, — темне і вологе місце. Так звали мою сестру. Вона безперервно грала на піаніно. Автобусом або ровером вона кілька разів на тиждень їздила на село до вчителя музики, якщо він не зупинявся в нас. Вона завжди проминала мене, дивлячись крізь, наче мене й не було. Гралася з двома доньками директора сільської школи й ходила з ними, тримаючись за руки, наче вони боялися загубити одна одну.

Твоя мама

Мала вона величезні блакитні очі й каштанове волосся, таке коротке з боків і ззаду, що відкривало потилицю. Була короткозора і носила пенсне в золотій оправі, яке ми називали цвікер — на німецький штиб. Вона намагалася його не вдягати, та все ж у неї на переніссі довго лишалися легкі сліди, подібні за кольором і формою до нирки. Вона часто хворіла і тоді рухалася повільно, зупиняючись час від часу, наче не впевнена, чи дійде туди, куди збиралася. Вдягалася прекрасно: широкі блузи або сукні трохи нижче колін, золотисті або бронзові шовкові панчохи й черевики на високих підборах. Коли холоднішало, вона щільно куталась у широкі пальта. Узимку — у довге хутро з лисиці й таку ж муфту-зарукавок. На вулиці вона рідко ходила з непокритою головою й низько на чоло натягувала капелюшок клош, який, здавалося, кидав постійні чорні кола тіней під очима. Вона тихо зверталася до служниць на кухні, та й взагалі до будь-кого. А іноді, коли не викладала в школі, заходила до кімнати Нори та грала на піаніно — чудово й тихо, заледве й розчуєш. (Нора завжди завзято била по клавішах.) Тоді я полюбляв сидіти в сусідній кімнаті на підлозі біля дверей, спершись спиною на стіну, і слухати, як вона грає. Так музика видавалася ще прекраснішою.

Вона дуже переймалася здоров’ям, а тому перед вечерею змушувала нас із Норою пити полинову настоянку, щоб покращити травлення, а взимку дихати перманганатом калію. Ми мали нахилятися над мискою з окропом, накрившись з головою товстим рушником, щоб не застудитися. Мені подобалось і те, і те: перше — бо було гидке на смак і я мав довести собі, що зможу це зробити; друге — бо миска скидалася на прекрасне кругле озеро з пурпуровою водою, над яким ширяєш у небі, наче яструб на своїх безшумних крилах. Нора ненавиділа перше, а про друге не знаю. Вона ніколи не розповідала.

Я бачив багато світлин мами до шлюбу з татом — зимою у спортивному одязі на лещетах із друзями на засніженому гірському схилі, а ще на фехтуванні, у дивному вбранні під час гімнастичних вправ і плавання. Деяких світлин було по дві, чимало було й різнотонових — синіх, зелених, рожевих, брунатних, чорних.

А твій тато?

Відразу було помітно, що він — вояк, навіть коли був у цивільному. Спину він завжди тримав прямо, наче сидячи верхи, байдуже, чим був зайнятий. Він так і ходив, якщо тільки не вештався навколо столу під час вечірніх роздумів. Тоді він мав звичний вигляд. Довкола нього було постійне сріблясто-сіре сяйво: сталево-сірі очі, сріблясті скроні, гладко поголені прямовисні щоки, щільно стиснуті вуста, як сталевий замок, й елегантний сірий костюм. Але його вуста й дихання були теплими, коли він перед сном мене цілував. Такою ж була і його сильна рука, що тримала мою на прогулянці.