terri-pratchet-pravda

Вільям спробував сформулювати твердження, яке раптом видалось йому надзвичайно абстрактним.

- Бо читачам це цікаво, – нарешті сказав він.

- А Варта не буде проти того, щоб я їх розпитувала?

- Ну, це ж наша Варта. Не розумію, чого б вони мали бути проти. І, можливо, ти ще могла б знайти когось дійсно літнього, щоб розпитати про зиму. Хто найстаріший мешканець міста?

- Не знаю. Хтось із чаклунів, думаю.

- Чи не могла б ти в такому разі сходити до Академії й розпитати, чи пам’ятають там зиму, холоднішу за цю?

- Це тут пишуть всячину в той листок? – почувся голос від дверей.

Він належав маленькому чоловічкові з яскраво-червоною пикою – одному з тих, хто постійно має такий вираз обличчя, ніби щойно почув масний анекдот.

- Оце в мене на городі виросла морква, – продовжував він, – і я побачив, що в неї дуже цікава форма. Га? Як вам? Весело, правда ж? Я як приніс її в корчму, то там усі зі сміху повмирали. І сказали, шо це треба віднести в газету!

Морквину він тримав перед собою, піднявши її вгору. Вона справді мала дуже цікаву форму. Вільямове обличчя негайно набуло дуже цікавого відтінку.

- Вкрай своєрідна морква, – сказала Сахариса, критично роздивляючись овоч. – Як ви гадаєте, пане де Ворде?

- Гм... Е-е-е... Ідіть до Академії, гаразд? А я поговорю з цим... громадянином, – вичавив Вільям, коли до нього повернувся дар мови.

- Моя дружина реготала, яка навіжена!

- Ви щаслива людина, добродію, – серйозно сказав Вільям.

- Кепсько, шо ви не можете робити в своєму листку картинок, еге ж?

- Так, але, гадаю, нам і без того вистачає неприємностей, – процідив Вільям, відкриваючи записника.

Розібравшись із відвідувачем та його кумедним овочем, Вільям вийшов до друкарні. Гноми, розбившись на групки, теревенили довкола ляди в підлозі.

- Знову насоси замерзли, – сказав Вернигора. – Не можемо приготувати фарбу. Пан Сирник каже, що тут десь колись була криниця...

З-під підлоги почувся вигук. Драбиною піднялося двоє гномів.

- Пане Вернигоро, ви бачите які-небудь підстави для розміщення цього в газеті? – спитав Вільям, передаючи гномові звіт Сахариси про збори «Клубу пекарок і квітникарок». – Це трохи... нудно.

Гном прочитав написане.

- Я бачу сімдесят три підстави, – сказав він. – Тому що тут згадано сімдесят три імені. Запевняю тебе: газети купують заради імен.

- Але як бути з оголеним чоловіком?

- Справді... Шкода, що вона не дізналась його ім’я.

З-під підлоги пролунав другий вигук.

- Подивимось? – запропонував Вернигора.

Льох під повіткою виглядав набагато капітальнішим, ніж сама повітка. Вільяма це зовсім не здивувало: практично скрізь в Анк-Морпорку можна було знайти льохи, що колись були першими, другими чи навіть третіми поверхами стародавніх будівель. Як правило, їх зводили в один із періодів імперії, коли населення міста вірило, що майбутнє триватиме вічно. А потім ставався розлив річки, що несла з собою мул, стіни надбудовували, й у підсумку те, на чому стояв Анк-Морпорк, виявилося тим-таки Анк-Морпорком. Подейкували, що будь-хто, озброєний добрим відчуттям напрямку й альпенштоком, може пройти під усім містом з кінця в кінець, просто пробиваючи діри в кладці.

Під однією зі стін височіли купи проіржавілих бляшанок та спорохнявілої деревини. А посеред стіни виднів прохід, закладений цеглою, котра виглядала старою навіть у порівнянні зі старовинним муруванням довкола.

- Що там? – поцікавився Боддоні.

- Напевне, давня вулиця, – припустив Вільям.

- Льох на вулиці? І що ж у ньому тримали?

- Ну, коли певні частини міста затоплювало, мешканці просто будувалися на руїнах, – сказав Вільям. – Колись, мабуть, це була кімната на першому поверсі. Двері та вікна замурували й надбудували ще один поверх. Кажуть, у деяких районах під землею знаходиться по шість-сім поверхів. Здебільшого заповнених грязюкою. Це я ще не переповідаю зовсім неймовірних історій...

- Мині треба пан Вільйом ди Ворд, – прогуркотів голос над їхніми головами.

Отвір люка затуляв величезний троль.

- Це я, – сказав Вільям.

- Патриций хоче вас бачети, – сказав троль.

- Я нічого не знаю про зустріч із Правителем Ветерані!

- Го, – сказав троль. – Вам би було дивно, коб ви знали, скіко народу мают зустріч з Патрициєм і ніц про то не знают. Так шо ви ся поквапте. Я б на вашому місті поквапив.

Крім клацання годинника, в кімнаті не чулось жодного звуку. Вільям з важким серцем дивився, як Правитель, наче зовсім забувши про його присутність, вкотре перечитує «Час».

- Яка... цікава річ, – сказав Патрицій, раптово відкладаючи газету вбік. – Але я мушу спитати – навіщо це вам?

- Це просто мій новинний лист, – сказав Вільям. – Тільки більший. Е-е-е... людям цікаво знати про те, що відбувається довкола.

- Яким людям?

- Ну... Взагалі-то – всім.

- Справді? Вони вам самі про це сказали?

Вільям проковтнув слину.

- Ну... ні. Але ви знаєте, що я певний час робив свій новинний лист...

- Для різних іноземних правителів і тому подібних персон, – кивнув Патрицій. – Для тих, кому треба знати про події. Знання – частина їхньої роботи. Але це, якщо я не помиляюсь, ви продаєте просто на вулицях?

- В цілому... так, ваша високосте.