terri-pratchet-pravda

Вільям видобув зі згортка свою дерев’яну матрицю. Там, де по ній пройшло колесо фіри, вона була розколота точно навпіл, а написане виглядало суцільною розмазнею. Він зітхнув.

- Звиняйте, – мовив гном, – а що б це таке могло бути?

- Матриця, – відповів Вільям. Він подумав, що нелегко буде пояснити суть справи сільському гномові. – Дощечка для різьблення. Для гравірування, розумієте? Це… е-е-е… щось на кшталт чаклунського способу отримувати дуже багато копій одного-єдиного напису. Боюсь, тепер мені доведеться йти робити нову матрицю.

Гном дивно подивився на нього, взяв матрицю й покрутив її в руках.

- Розумієте, – сказав Вільям, – гравер вирізає знаки, а…

- Ви зберегли оригінал? – спитав гном.

- Прошу?

- Оригінал, – терпляче повторив гном.

- А, ну так, – Вільям стромив руку в кишеню куртки.

- Можна його ненадовго позичити?

- Ну, чому ні, але він буде потрібен мені для…

Гном пробіг листа очима, повернувся і лунко вдарив найближчого співплемінника по шолому.

- Дванадцятим кеглем, відступ два, – сказав він, передаючи тому аркуш.

Вдарений гном кивнув, і його права рука замигтіла над набором маленьких скриньок, щось звідти вихоплюючи.

- Мені треба назад… – почав Вільям.

- Це недовго, – сказав головний гном. – Чому б вам не підійти ось сюди? Письменну людину, як от ви, це може зацікавити.

Вільям пройшов уздовж шерега заклопотаних гномів до машини, гупання якої раз у раз струшувало будинок.

- Гм. Це ж гравірувальний верстат, – невпевнено сказав Вільям.

- Цей верстат трохи інший, – сказав гном. – Ми його… вдосконалили.

Він витяг один з великих аркушів, що стосом лежали біля машини, і подав його Вільямові, котрий прочитав:

ГУНІЛЛА ВЕРНИГОРА І Ко

З повагою пропонуе

Послуги нової

СЛОВАРНОЇ КУЗНЇ

Унікальнии

Метод розмноженя відбитків

Помірні ціни.

- Що скажете? – несміливо спитав гном.

- Це ви – Гунілла Вернигора?

- Так. То що скажете?

- Ну-у… Літери ви вирізьбили рівно і чітко, немає слів, – промовив Вільям. – Але я не розумію, що в цьому такого унікального. І ви неправильно написали слово «розмноження». Там має бути ще одна «н». Тепер вам доведеться вирізати все по-новій, якщо не хочете, щоб із вас глузували.

- Справді? – спитав Вернигора.

Він штовхнув одного з колег.

- Дай-но мені рядкове «ен» на дев’яносто шість.

Вернигора перехилився через верстат, ухопив гайкового ключа і почав порпатись у нутрощах машини.

- Треба мати справді тверду руку, щоб вирізати літери так рівно, – сказав Вільям.

Йому було трохи ніяково через те, що він вказав на помилку. Цілком можливо, ніхто б нічого й не помітив – адже в Анк-Морпорку більшість людей вважали правильну орфографію чимось на зразок розкошу. Вони ставились до неї так само, як і до пунктуації: неважливо, де поставлено кому – головне, щоб вона була.

Гном завершив свою таємничу діяльність у механічних нутрощах, обережно підштовхнув щось усередині верстата і сів.

- Я певен, що помилка (гуп!) не має жодного значення, – сказав Вільям.

Вернигора знову відкрив верстат і мовчки подав Вільямові трохи вологий аркуш.

Вільям прочитав.

Друга «н» була на місці.

- Як..? – почав він.

- Це щось на кшталт чаклунського способу отримувати дуже багато копій одного-єдиного напису, – пояснив Вернигора.

За його плечем з’явився ще один гном, що тримав великого металевого прямокутника. Ізсередини прямокутника було всуціль викладено малесенькими металевими літерами, які, втім, виглядали досить дивно – наче дзеркально обернені слова. Вернигора прийняв його і подарував Вільямові широку гномську посмішку.

- Не бажаєте внести які-небудь зміни, доки ми не взялися до верстата? – спитав він. – Тільки скажіть. Двадцятко копій вистачить?

- Матінко моя, – сказав Вільям. – Це ж друкарство, ні?

Шинок «Відро» був шинком тільки відносно. Торгівля йшла не надто жваво. Вуличка, на якій він стояв, була якщо не зовсім забита, то принаймні добряче контужена ударами долі. На вуличку виходили декілька задвірків та складів. Ніхто й гадки не мав, чому вона називалась вулиця Осяйна. Нічого такого блискучого на ній не було.

Крім того, ідея назвати шинок «Відром» явно не належала до Геніальних Маркетингових Ідей.

Його власник, пан Сирник, був худий, сухорлявий і всміхався лише тоді, коли чув про якесь жорстоке вбивство. Зазвичай він недоливав випивки, але справедливості ради слід сказати, що решту він недодавав теж. Проте саме його шинок було обрано міською Вартою за неофіційний поліцейський паб. Поліцейські полюбляють пити там, куди не ходить більше ніхто – бо тоді ніхто не нагадує їм, що вони поліцейські.

В певному сенсі це йшло на користь закладові. Тепер «Відро» не наважувались грабувати навіть ліцензовані злодії: поліцейські не любили, щоб їм заважали пити. З іншого боку, пан Сирник ніде не знайшов би більшого збіговиська відвертих кримінальників, аніж серед тих, хто носив однострої Варти. За перший місяць він побачив на своєму шинквасі більше фальшивих доларів та підозрілих іноземних банкнот, аніж за попередні десять років у бізнесі. Безумовно, це могло засмутити – зате описання деяких убивств були таки непоганою розвагою.