terri-pratchet-pravda

- Журнал про що? – спитав Вільям, не звертаючи на гнома ані найменшої уваги.

- Ну… про моду. З зображеннями жінок у модному одязі. Про в’язання. Щось таке. І не кажи мені, що це нудно. Його купуватимуть.

- Одяг? В’язання?

- Багатьом це цікаво.

- Мені ця ідея не дуже до вподоби, – сказав Вільям. – Так само можна думати, що хтось купуватиме чисто чоловічий журнал.

- А чому ні? От що ти друкував би в такому журналі?

- Ну, не знаю. Статті про алкоголь. Зображення жінок без модного одя… В будь-якому разі, нам знадобиться більше авторів.

- Можна сказати? – спитав Вернигора.

- Такі речі може робити кожен, – сказала Сахариса. – Якби це потребувало якогось великого розуму, ми б не впорались.

- Теж правильно.

- Непогано продавався б журнал на ще одну тему, – сказала Сахариса. За її спиною від верстату відвалилась частина механізму.

- Агов! Агов!!! Я відчуваю, що мій рот розкритий, і кричить, – втрутився Вернигора. – Невже назовні нічого не чутно?!

- Кішки, – сказала Сахариса. – Багато хто любить кішок! Зображення кішок. Історії про кішок. Я над цим давно думала. Його можна назвати… «Світ кішок».

- Плюс «Світ жінок» і «Світ чоловіків»? «Світ в’язання»? «Світ печива»?

- В мене була ідея «Друг господарки», але, мушу визнати, твоя пропозиція все певним чином закільцьовує. Кільця… гаразд, потім. Крім того, в місті багато гномів. Ми могли б випускати журнал і для них. Наприклад… що в цьому сезоні носять гноми, котрі слідкують за модою?

- Кольчуги й шкіру, – автоматично відповів Вернигора. – Та про що ви?! Ми завжди носимо кольчуги й шкіру!

Сахариса не звернула на нього уваги. Вернигора зрозумів: ці двоє перебували у власному світі. І він більше не мав нічого спільного з реальністю.

- Це буде даремна витрата, – сказав Вільям. – Я маю на увазі, витрата слів.

- І що? Запаси слів безмежні, – Сахариса погладила його по щоці. – Думаєш, слова, які пишеш ти – навіки? Аж ніяк. У цій газетній справі слова… вони живуть день, максимум – тиждень.

- А потім їх викидають, – сказав Вільям.

- Щось, може, й залишається. В головах.

- Життя газети кінчається зовсім не там, де голова, – сказав Вільям. – Швидше, цілком навпаки.

- А чого ти чекав? Газети – це не книжки, це просто… швидкі слова. Посміхнись же.

- Є проблема, – сказав Вільям.

- Так?

- Ми не маємо грошей на новий верстат. Нашу редакцію зруйновано. Ми розорилися. Все скінчено. Ти розумієш?

Сахариса опустила очі.

- Так, – слабко сказала вона. – Тільки сподівалась, що ти – ні.

- А ми ж були так близько. Так близько, – Вільям відкрив записник. – Ми б у всьому розібрались. Я майже все з’ясував. Але все, що я тепер можу з цим зробити – передати Ваймзу…

- Де свинець?

Вільям поглянув на руїни. Боддоні скоцюбився біля верстата, намагаючись зазирнути під нього.

- Свинцю немає й сліду! – сказав він.

- Він десь має бути, – сказав Вернигора. – Як твердить мій досвід, двадцять тонн свинцю не можуть просто підвестись і піти геть.

- Він, маб’ть, поплавився, – сказав Боддоні. – На підлозі є кілька крапель…

- Льох, – сказав Вернигора. – Допоможи-но мені!

Він ухопився за почорнілу балку.

- Зараз я допоможу, – сказав Вільям, обходячи скалічений стіл. – Схоже, все одно нічого кращого мені не зробити.

Він взявся за обгорілу деревину і потягнув…

Пан Шпилька вознісся з отвору, як цар демонів. Навколо нього клубочився дим, а сам він без угаву верещав одну хрипку ноту. Він дерся вище й вище, він змів Вернигору єдиним рухом руки, його пальці намертво стиснули Вільямову шию – а він продовжував підійматись.

Вільям упав просто на один зі столів, і відчув пронизливий біль, коли якийсь уламок прохромив йому руку. Проте думати про біль, котрий він уже відчув, було ніколи – бо, схоже, попереду на нього чекав значно більший біль. Обличчя створіння з льоху було за дюйм від нього, очі на цьому обличчі нажахано дивилися крізь Вільяма на щось неймовірно страшне, але руки продовжували стискати його горло.

Вільям і в страшному сні не використав би в статті такі заяложені кліше, як «руки мов лещата». Але в міру того, як його свідомість почала занурюватись у темно-червоний кололязь, внутрішній редактор зауважив: еге ж, це воно. Знаєш, такий здоровецький залізний пристрій з двох половинок…

Очі створіння раптом з’їхались докупи. Вереск припинився. Нападник, скоцюрбившись, хитнувся вбік.

Підвівши голову, Вільям побачив Сахарису, що робила крок назад.

Редактор в його голові, швидко записуючи, спостерігав, як він спостерігає за нею. Мабуть, вона копнула його в… Ну-ти-знаєш. Мабуть, це все ті кумедні овочі. Мабуть.

Але йому була потрібна Інформація.

Вільям скочив на ноги й несамовито замахав гномам, котрі набігали з занесеними сокирами.

- Стійте! Стійте! Послухайте… е-е-е… Брате Шпилько… – він скривився від болю в руці, подивився на неї й з жахом побачив зловісне вістря шипа для нотаток, що стирчав з рукава.