tmp0

Але се в IX-Х в. був тільки неясний відгомін минулого. Старі родовоплемінні орґанїзації, правдоподібно, значно ослабли, або й потратили ся в часах словянського розселення й пізнїйших кольонїзаційних змінах. Ті племена, які виступають перед нами в X- XI, занадто великі, занадто екстензивні, аби в них могла держати ся традиція спільної ґенеальоґії. Певні племінні імена могли бути принесені з правітчини; навіть основою нових племінних ґруп могли послу-жити старі родовоплемінні орґанїзації (особливо на територіях близших до правітчини, до вихідних точок розселення). Але на новій теріторії племена сформували ся безперечно під рішучим впливом ґеоґрафічно-кольонїзаційних обставин — тим більше рішучим, чим то було дальше від правітчини, а близше до кольонїзаційної періферії.

Примітки

¹) Новійші соціольоґи кладуть сильний натиск на те, що в основі своїй родові орґанїзації не були (або не мусїли бути) звязані спорідненнєм, і ся звязь крови тільки пізнїйше входить в представлення членів роду.

²) Zbiór wiadomosci X с. 51, XI с. 137. Сей рід дослїдники (Охримович ор. с.) уважають матріархальним. Чи був він колись матріархальним, се лишаю на боцї (справа стоїть в звязку з питаннєм про матріархат у наших племен взагалї), а беру тільки вказівки на істнованнє родів. Иньші вказівки, з історичних часів, вказують на рід патріархальний. Чи він розвинув ся з матріархального, чи без нього сформував ся, се иньше питаннє. Так само не зачіпаю питання про ґенетичні відносини рода і родини, бо се питаннє спірне і вповнї виходить за наші історичні перспективи.

³) Сей текст лїтописи про полянські „роди“ дав підставу для теорії родового побуту, як основи суспільної орґанїзації давньої Руси. Її виставив, очевидно — під впливом науки історії нїмецького права, дорпатський професор Ґустав Еверс у своїй голосній працї Das älteste Recht der Russen, 1826. Потім сю теорію талановито розвинув, перевівши через цїлу історію давньої Руси, Соловйов в книзї: О родовыхъ отношеніяхъ между князьями древней Руси, 1846, осібно п. н.: Исторія отношений князей Рюрикова дома, 1847, і потім в історії Росії (особливо т. І гл. 3 і т. II гл. 1). Другим впливовим репрезентантом сеї теорії був Кавелїн (статї, зібрані 1859 p. в його Сочиненіях, є й нове виданнє). Далї треба назвати Чічеріна (Опыты по исторіи русскаго права, 1858), Нікітского (Внутренняя исторія Пскова, 1873), по части Забєлїна (Исторія русской жизни, 1876). Против теорії родового побуту виступили славянофили, уважаючи основною формою руського суспільного устрою громаду (общину). Особливо важною була критика родової теорії (як її представляв Соловйов) у К. Аксакова (Сочиненія т. І). Потім ся громадська теорія положена була в основу праць сеї школи, як Лєшкова Русскій народъ и государство, 1858, БЂляєва Разсказы изъ русской исторіи, 1865. Як посереднїй погляд між сими двома теоріями явила ся потім теорія задружна чи родово-громадська. Вона о стільки була сильнїйша, що оперла ся на конкретнім фактї — анальоґіях полуднево-західнїх Словян.

⁴) Іпат. с. 19.

⁵) Іпат. с. 6.

⁶) Іпат. с. 6.

⁷) Новг. с. 3.

⁸) Schrader Reallexicon с. 218 і далї, Grosse Die Formen der Familie розд. IX.