tmp0

¹²) Лїтература: В.-Буданова Формы врестьянскаго землевладЂнія въ Литовско-русскомъ государст†XVI в. — Кіевскій Сборникъ 1892, Єфименкової Дворищное землевладЂніе въ Южной Руси, в І т. зб. „Южная Русь“, Любавского Областное дЂленіе в. кн. Литовскаго с. 453-4, моє — Економічний стан селян на галицькім Поднїстровю (Жерела т. I с. 7-4, про дворища в Галицькій Руси), Лучицького Сябры и сябринное землевладЂніе.

¹³) Акад. код. § 1, варіанти у Калачова с. 178-9.

¹⁴) Bogišić Zbornik с. 511 і далї, Krauss розд. III.

¹⁵) Тут племя означає ширший рід. В старословянськім письменстві воно як і родъ значить свояків, рід, але також нарід і φύλη , tribus (сї слова в св. Письмі перекладають ся через „племя“), і в сїм останнїм значінню я його уживаю, в противставленню до „рода“ (gens, γένος ).

¹⁶) Про се і звязані з сею справою неясности див. т. VI с. 500-2.

СЇЛЬСЬКА ГРОМАДА, ВЕРВЬ

З розвоєм осїлого житя на нових територіях, при значній екстензивности нової кольонїзації, родові звязи, очевидно, слабли далї, і за границями ширшої родини почутє споріднення все більше обмежало ся певним моральним значіннєм, без якихось реальнїйших прикмет. Над ним беруть гору мотиви територіальної близькости, сусїдства, солїдарности територіальної й економічної, принціп громадський і з другого боку-індівідуальний. За ілюстрацію може нам знову послужити наш весїльний обряд, де місце традиційного рода вкінцї заступають сусїди, члени сїльської громади, вже зовсїм не звязані спорідненнєм. Молода спрошує на весїлє всіх сусїдів, або й все село, і сї сусїди в обрядових піснях титулують ся по традиції родом.

Такий перехід від відносин родинних і родових до сусїдських і громадських був тим лекший, що сї відносини сусїдські й громадські розвивали ся таки на основі відносин родинних або родових, або з значною їх домішкою. Уже при першім розселенню дуже часто, або й звичайно рідні осїдали побіч себе ґрупами, і пізнїйше, як розростали ся й дїлили ся ширші родини, на старих займанщинах повставали нові родини, звязані спорідненнєм, і творили громаду, сусїдство.

Ширша родина в своїх ріжних формах (задруга, ґаздівство, дворище) звичайно нїколи не держить ся купи так довго, щоб з розростом своїм дати цїле село, більшу осаду. Спільне господарство вести показуєть ся практичним і можливим тільки до певної границї. Розширяти його в рамах ширшої родини до безконечности — стає неможливим, і коли таке веденнє натрапляє на трудности, дїлить ся ся ширша родина на кілька поменьших, що осїдають окремо одна від другої на старих ґрунтах і починають господарити осібно, а при нормальних обставинах розростають ся й дїлять ся потім далї. Такий звичай — осїдати родинами чи дворищами зокрема, подальше, серед своїх ґрунтів — очевидно споконвічний загальнословянський звичай. Тїсно скуплені многолюдні села, які бачимо тепер — були продуктом пізнїйших господарських і всяких иньших обставин. Стару практику представляють нам українські хутори, або села, які без змін задержали ся так, як розвинули ся з поодиноких відокремлених дворищ ¹); такі села гірські карпатські, де поодинокі хати стоять серед своїх ґрунтів, так що село буває розкидане на кількадесять квадратових кільометрів. Сей старий звичай — селити ся відокремленими родинами, очевидно, представляє нам Прокопій в своїм клясичнім текстї про побут Антів і Словен ²), кажучи, що вони мешкають „розкиданими й відокремленими осадами“, „селячись далеко оден від одного“.