tmp0

Хронольоґічно йдучи ми повинні зачати від переказаної у Йордана звістки про війну Остґотів з Антами за Вінїтара, в останнїй чверти IV віку. Вінїтар воює з Антами, з початку його бють, але він потім поправляєть ся й бере в неволю та розпинає „короля Антів Божа з синами і сїмдесятьма старшинами“ ⁴ ). Я вказував на своїм місцї ⁵), що ся звістка про конфлїкт Ґотів з Антами має значні права на наше довірє, тільки, розумієть ся, до її лїтературної, стилїстичної форми не можна привязувати богато значіння. Тому титул короля (rех), наданий тому Божови, треба, розумієть ся, відложити на бік. Поминаючи титул, маємо перед собою якогось більшого антського проводиря, що розпоряджав більшими силами, так що міг побити Остґотів (сеї подробицї лєґенда певно вже не видумала). Значить се голова більшого антського племени, або скорше — кількох племен, а поруч нього виступає велике число старшини, правдоподібно — начальників чи старшин родів антських.

В оповіданню про боротьбу Антів з Аварами, в серединї VI в. ми стрічали ся з иньшим чільним провідником Антів. Візантийський письменник називає його Мезамиром „сином Ідаризія, братом Келягаста“. Сей Мезамир був висланий в посольстві до Аварів після невдатної битви Антів з Аварами, аби викупити невільників. Але бувши чоловіком мовним і смілим в словах ⁶), він вів себе й говорив перед Аварами занадто гордо як на посла, і ворожий Антам Болгарин використав се та намовив Аварів убити Мезамира, представивши, що сей чоловік має великі впливи у Антів і потрапить противстати кождому ворогови ⁷). Отже перед нами чоловік з якогось високого роду — його брат і батько, очевидно, були також людьми, звістними, впливовими, коли їх називає грецький письменник; свої впливи завдячав він очевидно не тільки особистим здібностям — що був добрим бесїдником і здібним вождем, але й значінню свого роду, що передовсїм видвигнуло його. Ми бачимо рід, династию, не якусь просто родову, а племінну, значінє котрої не обмежало ся, мабуть, навіть її племенем, а йшло ще далї. В „гордих словах“ її репрезентанта можемо відчувати чоловіка певного своїх сил і впливів. При охотї й відповідних обставинах, як дає зрозуміти автор, міг він відограти ролю Божа та стати на чолї більшої ґрупи антських племен і орґанїзувати більші воєнні сили.

Ми бачимо таким чином племінних начальників, що мали більше-менше постійну, династичну власть в своїм племени, чисто дїдичну, спадщинну або спадщинно-виборну (як то бачимо у ріжних народів, що члени певної династії народнїм вибором дістають ся на становище племінного провідника). В певних хвилях, коли більші ґрупи племен поривали ся до солїдарної акції, оден з таких начальників вибором народу міг проголошувати ся чи признавати ся спільним вождем і ставав на чолї тої ґрупи племен. У подунайських Словян, з котрими Греки стикали ся частїйше, а котрих полїтичний устрій сучасні грецькі письменники вповнї ототожнюють з антським (така однаковість сама собою вповнї правдоподібна в тодїшнїх обставинах), ми стрічаємо таких племінних начальників і головних вождів з досить виразними означіннями їх власти. Згадуєть ся напр. „земля Ардаґаста“, що в иньшім разї виступає вождем війська; називають ся такі особи як „Піраґаст племінний начальник (філярх), провідник ватаги (війська)“, „Музок в варварській мові званий рікс“ і т. и. ⁸).

Таких начальників племен, очевидно, має на гадцї Маврикій, кажучи, що Словяне й Анти мають багато „ріксів“, 'ρη̃γες, які звичайно не живуть в згоді між собою, і тільки спільна небезпечність, спільна війна може звести їх до купи і висунути над ними одного проводиря.

Ужитий ним тут термін 'ρη̃γες може бути не простим лїтературним означеннєм (лат. reges)-одним з тих якими античні письменники означали ріжних варварських начальників, не журячи ся тим, які титули в дїйсности вони носили. Можливо, що маємо тут транскріпцію дїйсного словянського титулу, уживаного між Антами й подунайськими Словянами для таких племінних вождів. Таку гадку піддає що йно наведена згадка (Теофілякта Сімокати, сучасника цїс. Маврикія) про того Музока, „званого в варварській (значить словянській) мові 'ρήξ. Звістка, як ми бачимо, досить катеґоричиа, і хоч в історичних часах сей титул вийшов у Словян з уживання ⁹), лишєть ся вповнї можливим, що в часах прасловянських се слово уживало ся в такім значінню. Дїло в тим, що се загально-індоевропейське слово (санскр. râj-раджа, лат. rех, старокельт. rîх), видно, було затратило ся в ґерманській і словяно-литовській ґрупі язиків, але під культурним впливом Кельтів пішло розповсюджувати ся між ними на ново. Від Кельтів прийняли його Нїмцї (з старокельтск. rîgs, ірл. ríg, ґотське reiks- начальник; ст. ірл. ríge, г. нїм. rîhhi — держава, Reich). Від Нїмцїв, може — Ґотів спеціально, прийняли його племена литовські, а разом з ними, можливо — і словянські: старопрус. rikis — пан, riks держава, русько-литовське рыкупья, господиня; тут би було місце й для словянської форми тогож слова, як титулу племінних начальників.