Тореадори з Васюкiвки

Павлуша засунув руку в розколину над амбразурою i витягнув згорток: у прозору полiетиленову торбинку було загорнуто якийсь папiр.

Павлуша розгорнув, i я зразу пiзнав почерк — чiткий з нахилом у лiвiй бiк, кожна буквочка окремо (почерк старшого лейтенанта Пайчадзе).

Ми сiли на холодну замшiлу кам'яну брилу, я обняв Павлушу за плечi, притулився головою до його голови, i ми почали мовчки читати.

«Дорогi друзi! Яво I Павлушо!

Це дуже-дуже добре, що ви помирилися. Наша таємниця тепер не потрiбна. Бо все це придумувалося для того, щоб вас помирити. I ми сподiваємося, що ви не образитесь на нас за це.

Ми хочемо вiд усього серця побажати, щоб свою дружбу ви пронесли через усе життя. Святе це дiло — дружба. Найсвятiше i найчистiше почуття в свiтi. I найчистiше воно в дитинствi. Бережiть його i шануйте! Бо найвiрнiшi, найбiльшi, найкращi друзi в свiтi — це друзi дитинства. I той, хто на все життя збереже друга дитинства, той щасливий! А хто не збереже, тому гiрко буде. Бо дитинство не повторюється… I проживе той своє життя без дружби. I буде воно дуже безрадiсним, хоч, може, й довгим. I не вiдчус вiн себе по-справокньому людиною. Бо найбiльше ти Людина, коли щось робиш для друга.

Пам'ятайте про це, хлопцi!

I хай ваша дружба буде мiцна, як цi кам'янi брили доту, що е пам'ятником справжньої солдатської дружби, дружби до останньої краплi кровi…

Г. П. Г.»

Ми вже давно прочитали цього листа, але все ще сидiли не рухаючись i мовчали.

I так, як тодi, на горищi в баби Мокрини, коли Павлуша витягнув мене з води, я раптом вiдчув шалену, гарячу радiсть вiд того, що вiн поруч, що вiн мiй друг, що ми помирилися.

Невже я мiг бути з ним у сварцi?! I не розмовляти?! I проходити повз нього, наче незнайомий!

Безглуздя якесь!

Невiдь що!

Але… невже ж оце Гребенючка писала цього листа?!

Не вкладалося в головi! Хоч убий!

Вибачайте, але я ще не мiг звикнути до думки, що Гребенючка i — раптом — хороша, цяця!

То лише в книжках так буває, що герой тiльки — рраз! — i вмить повертається на сто вiсiмдесят градусiв: з поганого робиться хорошим, з хорошого поганим, кого ненавидiв, одразу починггє любити i навпаки.

Я так зразу не можу.

Я буду поступово.

Менi треба звикнути.

Звичайно, листа писала не-Гребенючка, а Галина Сидорiвна. Ну, писав у буквальному розумiннi Пайчадзе, але придумувала, диктувала Галина Сидорiвна. Вiн би так не написав, хоча б тому, що вiн мови не знає.

Виявляється ж, Галина Сидорiвна й ту розмову зi мною по телефону йому написала, i вiн читав з папiрця (тому й повiльно, та й щоб акцент збити).

Взагалi, вони думали, нiби все буде дуже легко й просто, що вони трошки поводять нас за носа з тими загадковими iнструкцiями, зохотять робити таємно один вiд одного одну i ту ж справу (через те й на рiзний час призначали!), а потiм зiштовхнуть носами й примусять помиритися.

Намiчалося, що ми будемо по черзi розкопувати й розчищати дот, щоб врештi створити тут музей бойової слави. Пайчадзе заздалегiдь навiть маленьку саперну лопатку тут заховав.

Але вийшло все не так, як гадалося й намiчалося.

Несподiвано, пiсля того як Пайчадзе уже вручив менi й Павлушi листи, були оголошенi по тривозi вiйськовi навчання.

В армiї, виявляється, завжди так: нiхто нiчого не знає, нi солдати, нi офiцери, i раптом тривога — бойова готовнiсть номер один! I все! А що, це вiрно — армiя щохвилини мусить бути готовою до бою.

Добре, що хоч Пайчадзе з своїм пiдроздiлом лишився в таборi — «в охранении».

Бо Галина Сидорiвна сказала йому:

«Роби тепер, що хочеш, але щоб хлопцi мої даремно не хвилювалися й не переживали!»

Отож вiн увечерi пiсля побачення з нами бiля доту їздив звiтувати їй, а я його у садку i вгледiв i наробив шелесту (правда, вiн перечекав у кущах i потiм-таки зустрiвся з нею).

I на ранок довелося йому дзвонити менi по телефону.

А Павлушi листа в альбом для малювання то ж, звичайно, Гребенючка пiдклала непомiтно.

Взагалi, всю ту кашу заварила таки Гребенючка.

Вона, бач, не могла дивитись, як мучиться i страждає Павлуша. Вiн, виходить, страждав i мучився (а я, дурень, думав… Iудою його називав!).