Тореадори з Васюкiвки

Та, на мою думку, наслiдки були значно гiршi. Хоча дiвчаткам вiрш дуже сподобався, особливо останнi рядки:

Ми вас дуже по справжньому любимо,
i нiколи ми вас не забудемо.

Ми з Павлушею, як спецiалiсти, вважали, що вiрш Карафольчин, або, як вiн його сам, червонiючи, називав — «мадригал», потребує ще серйозної авторської доробки. По-перше, такi, наприклад, рядки, як:

Ви навчили любити нас префiкси,
Коренi слiв, закiнчення й суфiкси.

Окрiм того, що з художнього боку це було не дуже здорово, це було ще й брехнею, бо iз здоровим глуздом людина не може любити префiкси й суфiкси.

По-друге (i це головне!), «мадригал» був безособовий i неконкретний — у ньому жодного разу Галина Сидорiвна не називалася на iм'я.

Карафолька почав бити себе в груди i присягатися, що вiн дуже старався, але в нього нiчого не вийшло.

Не ставала Галина Сидорiвна у рядок, хоч ти лусни! Якби вона булат; скажiмо, Ганна Iванiвна (як Гребенючка), то все дуже просто: «Дорога наша Ганно Iванiвно!», «Ми вас любимо, Ганно Iванiвно!», «Не забудемо Ганну Iванiвну…». Але називати її Ганною Iванiвною, коли вона Галина Сидорiвна, було б нетактовно.

А «Дорога наша Галино Сидорiвно» ну не читалось аж нiяк. То вже були не вiршi, а чистiсiнька проза. Тому й довелось обмежитися безособовим: «Дорога i любима учителько!»

Це так доводив Карафолька. Але ми з Павлушею заперечили, що справжнiй поет тим i вiдрiзняється вiд графомана, що вмiє долати творчi труднощi.

Карафолька густо почервонiв i похилив голову. Але тут на нас усi затюкали, i ми змушенi були визнати, що так, звичайно, вiрш можна читати, бо це ж не для друку, а просто, а якби для друку, тодi iнша рiч…

На завершення урочистого прощання Антончик Мацiєвський сфотографує Галину Сидорiвну з усiм класом.

I ми подаруємо їй цю фотографiю з хвилюючим написом i всi-всi розпишемося.

Отак придумала наша комiсiя.

Ну що ж, для офiцiйного прощання цiлком задовiльно.

Всi з цим погодилися.

I розiйшлись.

А о пiв на другу зустрiлися знову.

Надзвичайно святковi, гарно вбранi, чистенькi, з величезними букетами квiтiв, ми в урочистому мовчаннi пройшли по килиму-дорiжцi за свої парти, сiли й почали чекати.

Наш друг восьмикласник Вовка Маруня бездоганно органiзував «службу безпеки», i ми були спокiйнi, що цiкава пацанва не зiпсує нам справи. Бо то такий нахабний народ, що пооблiплював би всi вiкна, почав би хихикати i гогокати i все б зiрвав. Вовка розставив пости i блокував усi входи i виходи.

Хвилин з десять ми сидiли й мовчали.

I це наше мовчання було якоюсь наче увертюрою до всього того, що мало вiдбутися. Ми настроювались на серйозний лад. Ми згадували все, що пережили разом з Галиною Сидорiвною за цi сiм довгих рокiв. Вона була нашою першою вчителькою, коли ми прийшли до школи у перший клас. А ми були її першими учнями. Вона тiльки закiнчила тодi одинадцять класiв (тодi були школи-одинадцятирiчки) i перший рiк почала вчителювати в молодших класах. Вона вчила нас i вчилася сама — заочно у педiнститутi. Ми закiнчили п'ять класiв, а вона педiнститут. Ми складали перший у своєму життi екзамен, а вона — державнi iспити. I з учительки молодших класiв вона стала викладачем української мови i лiтератури. I продовжувала нас учити. I довела до восьмого класу. Ми думали, що i в восьмому класi вона буде, i в дев'ятому, i в десятому. Аякже! I от… Це якось просто не вкладалося в головi. Невже вона бiльше не буде «нашою вчителькою»! Нiколи бiльше не ввiйде в клас легкою й швидкою ходою, не кине журнал на стiл, не спитає дзвiнко, як завжди, одне й те саме: «Ну, хто з вас не приготував на сьогоднi завдання? Признавайтесь!» Пiсля цього запитання я майже завжди лягав грудьми на парту, ховаючись за спину Стьопи Карафольки, що сидiв передi мною. Але вона завжди помiчала це i казала: «Рень, до дошки!» I я пiдводився червоний як мак i, зiтхаючи, плентався до дошки… Невже цього не буде нiколи?!

Нi-ко-ли! Чи не вперше в життi це безжальне слово так вразило мене!.. Серце моє стиснулося…

У коридорi — знайомi легкi й швидкi кроки. Я не знаю, як це вийшло, але враз ми всi, мов по командi, не змовляючись, пiдхопились i встали ще до того, як вона зайшла. Домовленостi заранi про це не було. I коли вона рвучко, як завжди, розчинила дверi, ми вже стояли за партами з букетами в руках, — нерухомо як укопанi.

Але вона не зразу розчинила дверi.

Нi.

Ми чули, як вона пiдiйшла, спинилася перед дверима. I якусь хвилю стояла, не наважуючись зайти. Вона стояла там, а ми стояли тут. I це була мить, яку важко передати… I от дверi розчахнулися, i вона завмерла на порозi. Вона повiльно обвела нас усiх поглядом, — здається, зазирнула кожному в очi. I мовчки простягнула до нас руки — наче хотiла всiх разом обняти.

Губи в неї тремтiли, пiдборiддя тремтiло, вона часто-часто клiпала очима. I тут ми помiтили, що вона… плаче… Що тут знялося! Буря!

Дiвчатка враз голосно заревли, i кинулися до неї, i обхопили, облiпили її з усiх бокiв, i почали цiлувати, плачучи.