Товаришки

Олена Пчілка Товаришки

І

— Так що ж се ви, Маріє Петрівно, невже таки справді пустите дочку за границю?

— Ох, нічого я не знаю, Катерино Пантелеймонівно! Власне, таки не знаю, що мені робить!..

— А що ж там вам робить? Не пускайте, та й годі!

— Так то вам говорити, Катерино Пантелеймонівно! А як же я не пущу, коли у мене серце болить, дивлячись на дівчину… Звичайно, вона не то щоб напосідалася, а все ж я бачу, що у неї тільки й думки, що про ту науку та про мандрівку в той Цюріх, чи як там він…

— Ото-то, Цюріх, Цюріх! Подуріли вони з ним! Вчора й мій Кость все провадив мені за його! Ну, та хлопцеві інше діло: мужчина собі всюди раду дасть!.. А дівчині зовсім не подобає віятись не знати куди й що, учитись на якусь лікарку. Бог знає що таке!

— Ну, от говоріте ж ви!.. Я й сама так думаю, а заперечити Любі не можу! Бачу, нудить вона, часом навіть плаче нишком… Боюсь, щоб ще сухотів не достала!

— О, вже так і сухотів! Нехай бог милує! Перебула б який час, поскучала та й забулася б!

— Ой, де там! Я боюсь, щоб ще не було так, як з покійною сестрою моєю, що як не віддали заміж за того учителя, то вона як засумувала, як засумувала, та й… на той світ пішла, сердешна!

— Отакої! Прирівняли ви! То таки шлюб, а то наука! Ще зроду й не чути, щоб хто-небудь достав сухоти через те, що не дали багацько учитись!

— Е, не кажіте, Катерино Пантелеймонівно! Не знаєте ви, як моя Люба кохається у тій науці і яка в неї вдача, а я її змалку знаю! Буде мовчати, буде мучитись, а вже як що наважить, то злегка не покине!.. Та мовчімо вже, Катерино Пантелеймонівно, бо вже вона ондечка йде!.. Ви вже, будьте ласкаві, і не кажіте їй нічого!..

— Ну, мені яке діло встрявати! Моє діло сторона!

Так розмовляли поміж собою дві старі панії, сидячи в гостиній, а попросту сказавши, в невеликій світлиці, побіленій крейдою, з трьома малуватими вікнами. Хата тая була густо заставлена старенькими стільцями й столиками, котрі й не думали здаватись модними. Правда, канапа, що стояла в глибині хати, з округлим столом наперед неї, мала мовбито штучніший вигляд з тою дерев’яною спинкою, вирізаною закрутками вгорі, та з тими теж дерев’яними бильцями, так званими ручками, закрученими верчиком. Але ж канапа була хоть і штучна, й пукняста, та без тої новомодної вигадки — пружин, і таки тверденька. Отож на тому, у всякім разі, найчільнішому місці в хаті сиділа одна з пань, Катерина Пантелеймонівна, очевидно, гостя, бо вона була в більшому й штучнішому чіпку і в мантилії, а друга — просто собі в хатньому ситцевому капоті і в прийнятому серпанковому чіпочку, обшитому зовсім маленькими кружевцями.

На вроду обидві пані теж були розмаїті: гостя була таки, нівроку їй, в тілі, з чималим підгорлям, і хоть у чорному волоссі її, котре видно було з-під чіпка, й маячило трохи сивизни, проте пані була собі червона на виду, і темні очі її мали такий бистрий погляд, що хоть би й молодій! Друга ж пані, господиня, була собі тендітна жіночка, щупленька, з невеличким, вицвівшим видом; сивоватий волос мав слід, що пані була колись русявою; тонкі уста, довгенький носик і лагідні, сірі очі мали наче журливий вигляд, найпаче, коли пані, говорячи, похитувала головою.

Отож розмова була перервана приходом дочки господининої, Люби. То була молода, струнка постать, убрана в просту сивеньку спідничку, густо фалдовану, в біленьку серпанкову сорочку з широкими збираними рукавами, без жодних покрас, опріч невеличкої шпильки коло шиї. Узькі плечі і гостренький вид панночки нагадували пані господиню, наскільки вісімнадцятилітня особа може буть подібна до п’ятдесятилітньої. Голівку дівчини не можна було назвать дуже красивою, і очерти не мали великої правості, і вся вона була більше симпатична, ніж гарна; її оздобили каштанові кучері, котрі були підрізані й стояли вільною короною над невеличким чолом; темно-сірі, немовби чорні очі дивилися з пильною думою; невеличкі й нерівні, наче кущатенькі брівки надавали якийсь одмінний, принадний вигляд обличчю, так само як і дві темні родимі цяточки на ніжній щічці й коло узького ротика.

Дівчина ввійшла в хату делікатною, плавною ходою, скинувши на порозі тальмочку й брилика і поправивши свої кучері. Далі скромно підійшла до стола і повіталась з гостею, простягши їй руку; в другій руці держала велику, товсту книжку в оправі.

— Де це ви ходили? — спитала гостя.

— В бібліотеку ходила, книжку міняла, — одповіла дівчина, сідаючи коло вікна й починаючи перегортать свою книжку.

— Що ж то вже й за книжка така? — мовила гостя, споглядаючи. — Така здоровезна, моя матінко!.. Мусить бути роман який?

— Ні, не роман! — одказала дівчина, усміхнувшись.

— А що ж би воно там таке могло бути писано в отакій книжищі? — провадила пані, киваючи головою.

Дівчина повела брівками, як би затрудняючись, що одказать, потім промовила:

— Се учена книжка!