Товаришки

— Учена! — переказала гостя з якимсь одмінним виразом. Стара господиня, постерігаючи в її розмові якусь непевну ноту, турботно поглянула на бесідницю, але та, невважаючи на се, з тим же самим гострим поглядом спитала в дівчини мовбито просто:

— Скажіте мені, Любочко, будьте ласкаві, чи то правда, нібито тепер в учених книжках пишуть, що люди походять од мавп?

Старенька господиня глянула на гостю вже зовсім перелякана, але та одповіла їй поглядом: «Чого ви лякаєтесь? Се зовсім не про те річ, що ви думаєте!»

Дівчина на питання гостине усміхнулась знов, не підводячи голови од книжки, й сказала:

— Та що ж я вам буду казать! Ви все одно не повірите!

— Чому ж не повірю? — одповіла пані голосно. — Допровадьте мені, що й до чого, як там воно виходить, то я й повірю, чом же не повірити?!

— Та бачите, — мовила дівчина, — щоб допровадить як слід, треба багацько говорить і багацько слухать, а так одразу воно, звісно, чудно здається…

— Кажіте! Я слухаю! — проказала твердо пані.

— Бачите, се залежить від того, з яким поглядом приступать зараньше до сього питання. Коли думати, що чоловік єсть зовсім окреме створіння, а вдачею мовби «не од сього світа», то, звичайно, як же тоді переконатись, що він може буть похожий на друге світове створіння! Коли ж допустить, що чоловік живе на землі так, як і все інше, що він має таке ж живе тіло, що для сього тіла треба всього того, що й для інших створінь — скажімо, звірів, — то чому ж би між строєм тіла людським і звірячим не було східності? Чому ж нас не дивує, що одна звіряча порода похожа на другу? Що, наприклад, вовк похожий на собаку, хоть при всій східності вовк має й свої одміни, а собака — свої!

— Ну, бачите, то таки вовк, а то людина! — вставила гостя, впрочім, зовсім не задирливим тоном.

— Так же чоловік єсть той же звір, тільки розумніший! — провадила дівчина, оживившись — І сього в його ніхто й не одбирає; зовсім навпаки, нехай він пильнує, щоб стати ще розумнішим, але нехай знає, що він таке єсть, яке його місце в ряду всього живущого! Жодної образи для чоловіка в тім нема, що колись його порода була ще більше звірячою, ніж тепер, дуже подібною до породи мавп, котра до якоїсь міри зостається й тепер похожею, рідною людській. Чого ж ображатись, що мавпа має руки, що у неї похожий череп голови на наш, що взагалі од сеї найподобнішої породи пішла й людська, котра потім все розвивалась і стала далеко досконалішою?

Пані слухала уважно й замислено, нахиливши голову трохи набік. В очах її виявилась правдива цікавість. Згодом вона промовила:

— Лиха година їх знає, тих мавп, які там вони! Я їх так як і не бачила!.. Якось у Полтаві бачила, ЩО водили по ярмарку, та так була заклопотана, що й не завважила, яка там вона була! Чорт їх знає, може, й справді похожі!..

— От стривайте, я вам покажу у книжці! — мовила дівчина усміхнувшись і вийшла в другу хату.

– І охота вам, Катерино Пантелеймонівно! — стиха шепнула стара господиня по виході дівчини.

— Що ж таке! — одповіла голосно чорнява бесідниця. — Я хочу знать! Що ж тут такого?!

Дівчина принесла книжку з малюнками і, сівши біля киті, стала їй показувать різні породи мавп. Пані дивилась з цікавістю, котру вона, одначе, мовби не хотіла показувать вповні; часом же у неї виривались такі уривчасті поклики: «О, яке!..», «Дивись ти!..», «Скажіте!» і т. ін. Далі, показуючи пальцем на одну з мавп, вона жваво промовила до господині:

— Дивіться лишень, Маріє Петрівно, отеє зовсім Лука Васильович!

— Ет, уже ви, Катерино Пантелеймонівно, завжди щось таке видумаєте! — одповіла господиня, махнувши рукою й не дивлячись у книжку.

Та подивіться ж бо, коли не похоже! Нестеменнісінько Лука Васильович! І голова така, й ніс зовсім такий! Чистий Лука Васильович! Дивись ти, ще й кийком підпирається. Чудасія!..

Дівчина сміялася, спершись ліктем на стіл і даючи короткі пояснення малюнкам; мати ж її вийшла в другу хату й почала поратись коло поданого самовару. Незабаром чай положив кінець зоологічним студіям гості. Книжку, правда, в інтереснішій часті уже переглянуту, прийшлось прийнять, бо господиня й служниця Тетяна внесли й поставили на стіл ставницю з солодким смаженням у скляних мисочках і з чашками чаю, свіжим маслом і бубликами. Тема розмови за їдою якось сама собою змінилась. Коли старі пані обсуджували вже питання, в кого ліпше брати пісок на смаження — у Бігунова, чи в Юдки, — дівчина, випивши хутенько чашку чаю, взяла свою першу грубу книжку й пішла з нею із хати.

На простенькому ґанку з двома потемнілими дерев’яними стовпами й скількома сходками, що спускались у тихий двір, дівчина сіла і почала пильно читать, нахиливши кучеряву голівку.