Читаем Товаришки полностью

— Се нічого не вадить! — одповіла Раїса, встаючи з-за фортеп’яно. — Ми можемо всі піти! — Далі пішла назустріч прибувшому паничеві Костеві, мовивши йому голосно, з привітним усміхом:

— А! Константин Михайлович! Дуже рада! Давно вас не бачила! Ну, сідайте ж, панове, тим часом, — додала Раїса яко господиня.

Але сидіти не прийшлось: у світлицю ввійшла невеличка панночка і, зробивши кнікс, промовила:

— Мамочка просять пить чай!

— Ходімте, панове! — гукнула Раїса, перебиваючи русявому панові його кавалерську розмову, котру він уже розпочав з переспівавшою панною, Вірою Николаївною. Потім вдалася до офіцера:- M-eur * Богдашевич! Дайте вже спокій Карлу Фогтові та ходімте пить чай!

Офіцер соромливо усміхнувся, положив книжку па столик біля купки інших книжок і рушив з місця. Люба й Кость, хоть одмагались, що вже пили чай, мусили теж податися за гуртом.

У столовій коло біло накритого стола сиділа папі поважного віку (хоть вона ще не хотіла здаватися старою), у стрійному чорному кружевному чепці па темному настовбурченому волоссі. Вона держалася з призвоїтою стрімкостю; довгий ніс вистороxувався гордовито вперед. Пані спишна повіталась з новоприбувшими і поважно запросила всіх до налитого вже чаю. Всі розмістились біля стола, порядженого по-панськи, але трохи скупо. В столовій весь гурток почувався не так вільно. Сама тільки пішим Раїса бажала й тут видаватись смілливішою й непригніченою. Вона говорила більше всіх, голосно, твердо. Сидячи біля Люби, вона одбивалась зовсім іншим характером вроди: досить міцно збудована, з чорним лискучим волоссям, заплетеним у дві коси, з правими обрисами, з свіжим рум’янцем, що пробивався па повних щічках, з темно-карими, не дуже великими, але бистрими очима, з сміливими чорними брівками, котрі так оддавались од білого рівного чола, — панна Раїса здавалась дуже гарною. Правда, блиск очей мав у собі щось холодне, усміх гарних уст був ніби погордливо спокійний; рухи в своїй сміливості були трохи різкі, так само як і в голосі її при всій його свіжій гучності бриніла ніби якась металічна нота; але, врешті, хто не дбав би о вираз м’якості, сердечної теплоти, а давав би перевагу красі тіла, енергії, певності в собі, той мусив би признать панну Раїсу дуже хорошою і вподобною.

Русявий пап у ясно-синьому галстуку, називаний у гурті Петром Степановичем, сидячи між Раїсою й співачкою Вірою Николаївною, часом з дуже солодкою міною поглядав на Раїсу; але тверда, трохи насмішлива мова її, з котрою вона інколи вдавалась до його, збентежувала, ніби лякала його, і він, ледве знайшовши, що одповісти, повертався до своєї сусідки, панни Віри, котрої тонкий усміх на блідніючих устах був для його не такий страшний.

— Ви, Петро Степанович, дуже добре зробили, що поїхали сьогодні до міста, — говорила Раїса. — Я вас заставлю писать мені прошеніє!

— Прошеніє? — перепитав панич, уже й справді трохи переляканий.

— Еге ж, прошеніє до губернатора, щоб видали мені паспорт!

— А се ж нащо?.. Куди се Раїса Павлівна збирається? — спитав Петро Степанович у старої пані господині, поглядаючи й на панну.

— Раїса їде за границю! — одповіла пані поважно, вимовляючи слова «за границю» з притиском і надто по-російськи.

— В університет їду! — додала дочка. — Так! Тут не пускають — поїдемо за границю! Ще й ліпше! Як приїдемо назад, то заграничним докторкам ще більше будуть кланятись!

— А ви так певні в докторстві? — спитав панич Кость.

— Звичайно, — одповіла Раїса, — а то чого ж би так провадитись! Ми з Любою іначе й не думаєм!

Люба тихо всміхнулась і, підвівши очі, зустріла теж усміх Костів.

— То й ви, Любо, їдете? — спитала панна Віра. — Щасливі!..

— Не знаю ще, — одповіла Люба, червоніючи.

— Вам буде трудно! — вкинула пані господиня. — Раїсі інше діло, при її знаттю чужоземних мов!

— Всі їдуть, всі їдуть! Нас покидають! — мовив між тим Петро Степанович не то журливо, не то жартоми.

— Чого ж всі? Багацько зостається! — одповіла Раїса, скинувши погляд на друге сусідство Петра Степановича. — Врешті, коли так журитесь, то забирайтеся й собі з нами в Цюріх!

— Куди там нам у Цюріх, — одповів Петро Степанич, зовсім збаламучений, поправляючи свою кудлату чуприну.

— А знаєш, Раїсо, — мовила Люба, — є справді товариш у мандрівці: Константин Михайлович їде!..

Раїса з втішливим дивуванням глянула на панича.

– Їду! Се річ певна!.- одповів він на той погляд. — І готов наскілько можу стать до помочі своїм землячкам!

Раїса ЩИро втішилась, почувши новину про пашем Костя.

— Ах, чудесно! — мовила вона од серця. — Прекрасно! Я і не знала сього! — Очі її блиснули теплішим світлом. — Ну, ходіте, будем обмірковувать подробиці: коли їдемо, як і що!.. Панове! Здається, скінчили чай? Ходімте ж, трохи пройдемось!

Вона раптово встала, за нею охоче поспішили всі інші, уклонившись поважній пані господині. Панни почали збиратись на проходку: Раїса десь там у себе, а панна Віра в гостиній, уважно ладнаючи на голові перед великим дзеркалом бриль з широкими крилами. Незабаром всі рушили з хати. Вийшли говіркою юрбою, всі вкупі, але задля узькості стежки мусили розбитись на пари.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Степной ужас
Степной ужас

Новые тайны и загадки, изложенные великолепным рассказчиком Александром Бушковым.Это случилось теплым сентябрьским вечером 1942 года. Сотрудник особого отдела с двумя командирами отправился проверить степной район южнее Сталинграда – не окопались ли там немецкие парашютисты, диверсанты и другие вражеские группы.Командиры долго ехали по бескрайним просторам, как вдруг загорелся мотор у «козла». Пока суетились, пока тушили – напрочь сгорел стартер. Пришлось заночевать в степи. В звездном небе стояла полная луна. И тишина.Как вдруг… послышались странные звуки, словно совсем близко волокли что-то невероятно тяжелое. А потом послышалось шипение – так мощно шипят разве что паровозы. Но самое ужасное – все вдруг оцепенели, и особист почувствовал, что парализован, а сердце заполняет дикий нечеловеческий ужас…Автор книги, когда еще был ребенком, часто слушал рассказы отца, Александра Бушкова-старшего, участника Великой Отечественной войны. Фантазия уносила мальчика в странные, неизведанные миры, наполненные чудесами, колдунами и всякой чертовщиной. Многие рассказы отца, который принимал участие в освобождении нашей Родины от немецко-фашистких захватчиков, не только восхитили и удивили автора, но и легли потом в основу его книг из серии «Непознанное».Необыкновенная точность в деталях, ни грамма фальши или некомпетентности позволяют полностью погрузиться в другие эпохи, в другие страны с абсолютной уверенностью в том, что ИМЕННО ТАК ОНО ВСЕ И БЫЛО НА САМОМ ДЕЛЕ.

Александр Александрович Бушков

Историческая проза