Товаришки

— Так ви їдете з нами! — заговорила до Костя Раїса і забрала його з собою вперед.

— А ми з вами зостаємся! — щиро мовляла Віра, держучись у парі з Петром Степановичем, котрий охоче повів розмову далі, але виводячи на перший план просто зоставання, а не слова «ми з вами»…

Люба й висока блондинка пішли в товаристві молодого офіцера. Але русявій панні прийшлось і тут бути більше мовчазною товаришкою. Люба з офіцером, спом’янувши о своїм спітканню того ж дня в бібліотеці, заговорили о книжках, звісних їм обом з читання: вони обоє брали їх з міської бібліотеки. Молодий офіцер говорив стиха, трохи бентежився, але далі одушевився, вимовляв свою думку тепло, од серця. Обоє говорили як неофіти, з похватом, загарою, але тим щиріше, що, власне, одно не мало повздержуватись перед другим яко перед авторитетнішим, ученішим бесідником.

— Гартвіг мені не сподобався! — мовив офіцер, з прикрістю крутячи головою. — Якийсь він туманний, щось містичного є в його писанні! І до того він завжди ряд фактів пронизує якоюсь наперед взятою гадкою, а сього не повинно буть!

— Однак я думаю, — одпровадила Люба, — що сильному змисленнику трудно повздержуватись, щоб не виявлять замітно своєї провідної думки, від котрої походять і самі його фактичні пошукування. Праця вийшла б без сього занадто сухою, занадто безсторонньою! Я думаю, що така наука, не зогріта провідною думкою, скажу навіть — сердечністю, не так би навіть похвачувала нас!

— Я не говорю о ревності, о ретельності в научнім працюванні, але факти, те, що вони показують, хоть би й несподівано для слідкуючого, — ось що перше всього! Ні, я за чисто індуктивний метод! От мам Дарвін, нема над його! Ні туману, ні якої витворної думки, а через те й ніяких химерних фраз, просто запис фактів; але картина виходить така ясна, така проречиста сама по собі, що вивод приходиться тільки зазначити! І тим доказніше для читця, бо вивод той він може навіть сам зробити.

Молодий хлопець виходив уже переможцем із розмови, бо останніми голосними реченнями заставив умовкнути Любу, але по якійсь хвилі вона знов зняла річ:

— Се темний, невияснений круг, з тими індукціями й дедукціями. Почім ви знаєте, що такий-то ряд фактів, котрі вам говорять нібито так вільно, самі не з’явилися в праці ученого власне через те, що він шукав їх наперед своєю думкою? Мавши звісну теорію, наперед угадував, що мусять буть у такому-то крузі власне такі й такі явища, котрі докажуть Гюго думку! І вони доказують її.

А стривайте! — запально одповів офіцер. — А тая ж теоретична гадка звідки взялась? Вона теж має собі грунтом реальне спостереження фактів, котре викликало й ту первісну гадку. Та не може ж буть у людській голові якогось чудовного зародження думок без враження з окольного світу!!

— Та я не знаю!.. І не в тім діло! Ми не про се говорили! — перебила Люба. — Я хочу сказать, що письмовець, ну хоть би й який сам спеціаліст-учений, має право ретельно висловлять свою провідну думку, має право навіть, скажемо, нав’язувати вам її, і коли при сім говорить з ентузіазмом, красною мовою, то се не тільки не шкодить, а часто йде на користь праці!

Розмова ставала голоснішою. Панич Кость оглянувся на розмовців і затримав свою ходу, щоб зрівнятися з ними. Тим часом вийшли в чисте поле, тихе, повите білястим світлом ясної ночі; лиш од високих окопів понад шляхом лягала глибока тінь, Мова говоривших гучно лунала в тому німому просторі. Близько вітряка, що неначе який велетень простягав свої крила в польову просторінь, наш гурток сів одпочити на розриві окопу і довго сидів там. Розмова часом утихала, молодь втішливо дихала чистим повітрям, споглядала на вільний краєвид з заснувшими вдалі крайніми оселями міськими, окритими темними купами дерев, — з них де-не-де високо виступала тополя, одбиваючись думливою постаттю в чистому зоряному небі. Он зірвалась зірочка і ясною бистрою стягою покотилась до небесного краю…

Звезда покатілась на запад,

Прості, золотая, прості! –

стиха промовив Кость, слідкуючи поглядом зірочку.

— Ах, Константин Михайлович! Ви бредите віршами! — мовила Раїса, голосно засміявшись і скидаючи близький погляд на панича. — Та й чого прощаєтесь з тою зіркою? Хіба ж вона зникає? Переміняє лиш місце в світовім просторі!

— Де ж поділась би поезія, коли б те розбирать? — одповів Кость. — Поезія єсть суб’єктивний погляд чоловіка на речі і яви природи.

Зав’язалась знов загарлива розмова, в котрій сперечники, однак, не прийшли до згоди. Кость лиш придбав прихильницю в особі Люби.

Нарешті знялись і пішли назад. Хутко голосний сміх Раїси лунав уже коло самого її будинку, де і гурток розлучався.

— Прощавайте, поет і поетеса! — гукала Раїса Костеві й Любі, коли вони, зоставивши всіх інших біля Раїсиної господи, пішли додому в супроводі лиш офіцера.

Мало розмовляючи, дійшло наше тріо до двора Любиного.

— На добраніч! — мовив офіцер, прощаючись з Любою коло воріт. — Приємного сну! Вам повинні снитись милі сни, — додав усміхнувшись, — ви така ідеалістка! Приємного сну!