Товаришки

Отак, часом скоса поглядаючи одна на одну, а часом по-дитячому або, пізніше, по-молодому щиро зіходячись на який час, дівчата скінчили свою науку в пансіоні. У живую хвилю життя вступили вони одразу! Яким глухим, патріархальним не було наше маленьке місто, а й туди міцними струмками покотилось нове життя тих років. Старі основи громадського життя, міркування, хисту, як крига навесні, поламались, закрутились, потрощені, наганяні теплою, вільною течією. Таким свіжим, молодим повіяло в повітрі!.. Старі руки й голови, здивовані, прибиті, приголомшені, опускались, молоді ж так сміло бадьорно підіймалися, ретельно шукали праці! Молодь з сяючим поглядом дивилась просто на зійшовше світло правди й волі, і не гадаючи, що світло те може колись примеркнути…

Любі не треба було вже шукати книжок у давній батьківській скрині: вони мовби самі шукали її й подібних молодих голів. Хто сказав би, звідки й як склався гурт любителів, котрий почав грати спектаклі, для того щоб на зібрані гроші завести в місті бібліотеку. Де вона й вродилась, тая бібліотека!

Отам же як Люба, так і Раїса найшли годівлю, котра одкрила їм новий світ.

Хто саме промовив те слово — «їхати учитися за границю», — трудно сказати. Та думка бродила сама. Раз у раз приходила чутка про їдучих, про поїхавших туди. Зоставалось одно: як вирватись із, рідного гнізда, котре все ж, — хоч і як розхитана була його влада, — мало свою вагу! Тяжкого жалю завдала матері Люба, сказавши їй уперше про своє бажання їхати учитися за границю. «Одна ж вона при мені зосталась, моя Любочка, мізиночка дорога, — думала з сльозами в очах Марія Петрівна. — Як же я зостанусь сама, як же я її так далеко одпущу?! Але як же й не пустити, як не знайти способу спорядить дитину, коли вона так рветься у ту путь!.. Та й каже ж вона, що поїде ненадовго! Може ж, господь продовжить віку, дасть побачити її знову, голубоньку рідну!.. Спромогу тільки треба знайти, з чим би мала виїхати й там жити Любочка! Ну, що ж, уже якось би то можна було зарадити справі: грунти оддані людям в оруду за певну річну плату; а їй, старій, хіба багацько треба? Однаково все, що одбирала б річно, витрачала б більше на Любочку, — ну, все ж одно можна те саме чи там трохи більш уділяти й тепер, на той Цюріх, — де він у лихої години вирвався!..»

А мамаша ж Раїсина? Як же сяя?.. Та що ж, взагалі мамашам трохи ввірвалась нитка розпоряджатись долею дітей, та ще таких одважних, як Раїса! Ну, і не одна ж вона була при матері,- хвалить бога, у пані Братової сім’я чимала — всіх четверо діток… Що може Раїса висидіть тут, у глушині, без одповідних своїй родовитості способів життя? А то все ж таки поїде за границю, вернеться значною між іншими панночкою, ученою, — тепер се в моді,— хто знає, може, тим побитом Раїса знайде своє щастя! І пані Братова скінчила на тім, що не тільки з пишністю звіщала знайомим о мандрівці Раїсиній «за граніцу», але на сподіваній кар’єрі старшої дочки строїла до якоїсь міри прийдешню кар’єру й інших, менших дочок.

У будинку пані Братової була заметня. Бігали слуги й малі панночки, раптово розпоряджалась Раїса, та й сама пані Братова була щось не така поважна, як звичайно. Ув’язувались пакунки Раї-сині, ладнувались узлики: Раїса того дня виїздила за границю. Умовлено було їхать таки вкупі з Любою і з Костем Загоровським. На Київ, куди перше мали їхати наші, треба було простувать звичайною дорогою, як то кажуть, «на довгих»: себто чи своїми кіньми, чи наймаючи підводу на всю путь.

Тож, роздумавшись, як краще, зважено було найняти найліпшого візницю в цілому місті — не жида-балагулу, ні! а статечного міщанина, Семена Мороку: добрих тройку коней мав і добрячу бричку з будкою. Мороку договорила Калиновська.

— Я, мамочко, не хочу, щоб вони заїздили сюди! — мовила Раїса. — Там їх матері, може, здумають проводить, а ви з ними не знайомі, то тільки стіснення вийде! Краще я заберуся з вещами та од’їду до їх! Я уже так і вмовилась!

Пані Братова поміркувала й сказала:

— Се правда! Можеш од’їхати туди прольоткою! Раїса, в сіренькому подорожньому одінні, при маминому дзигарику на тонкій золотій цепці, була бадьорна і лиш іноді турботно оглядалася, чи не забуто чого. Далі вийшла в гостину: тут же була й панна Віра Николаївна, і Петро Степанович, як завжди, весело усміхаючись.

Подали їсти. Вся сім’я розмістилась разом з гостями. Подавалося якось недбало, спішно, їлося мало. В рухах Раїсиних замічалась нервовість, хоч за столом бадьорилась ще більше. Пані Братова сперлась на руку, в очах їй стали сльози, далі вона тихо піднесла до лиця свою тонку хусточку.

— Е, мамочко, — мовила, присуваючись ближче, Раїса, — плакать я не позволю!.. Се не гаразд!.. Чого журитись?.. — В самої, однак, голос був ненатуральний.

— Прислали сказать од Калиновських, чи хутко панночка будуть готові? — мовила покоївка, ввіхо-дячи в столову.

— А вони вже готові? Панич Загоровський уже там? — спитала, стрепенувшись, Раїса.

— Кажуть, що там. І коні вже прийшли.

— Гаразд! Скажи, що зараз!.. Ну, мамочко, треба їхать!..